Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Наставник Хуан сказав:
— Однак немає нічого поганого в тому, якщо твої люди будуть переконані в слабкості інших.
Проте я й надалі дозволяв їм насміхатися в нужнику над противником.
У мене ж особисто був окремий нужник.
Щоб потрапити до нього, потрібно було спочатку пройти через спеціальну кімнату, в якій стояла мідна жаровня з вугіллям і в ній палахкотів вогонь. Коли я заходив, над курильницею відразу ж піднімався грибом дим. У кімнаті чергували дві жінки, ще не дуже старі. Коли я виходив з нужника, вони усаджували мене поряд із вогнем погрітися, після чого обкурювали мене з голови до ніг пахощами. Я запросив через наставника Хуана найвищого начальника переможених солдатів користуватися разом зі мною цим нужником. Невдовзі після запрошення я зустрівся там із ним. Я запросив його сісти біля курильниці й почекати, поки жінки запалять пахощі й кімнату наповнить їхній аромат. Протягом цього часу я не знайшовся про що заговорити. Однак офіцер сам почав розмову, запропонувавши мені разом з ними протистояти атаці Компартії, що мала розпочатися незабаром. Він сказав, що Компартія — це партія голодранців, і коли вони прийдуть, туси вже не буде, та й такі заможні люди, як я, з грошима і з рушницями, уже не зможуть існувати. «Тож давайте спільно мати з ними справу», — надзвичайно щиро запропонував офіцер. Коли бін розповідав про те, що чинить Компартія з заможними людьми, його очі почервоніли, він потягнувся вгору й підвівся, однією рукою міцно стиснув моє плече, а другою — схопив мене за руку й почав її щосили розхитувати.
Я вірив у те, що він казав.
Я знав, що офіцер обговорює зі мною питання життя і смерті, однак моя клята дупа більше не витримувала, тож я випростався з його рук і чкурнув до нужника. У цей час знизу саме дмухнув вітер, тож офіцеру довелося затулити ніс шовковим платком. Однак на нього дмухнуло смердючим повітрям від мене. Коли я помочився й повернувся до кімнати, дві жінки почали обкурювати мене, проте на обличчі офіцера раптом проступила відраза, ніби я продовжував смердіти. До цього я був такою ж заможною людиною, як і він, однак тепер ситуація змінилась і я став смердючим дикуном. Так, дійсно, як це офіцер міг обговорювати таке важливе питання зі мною в нужнику?
Повернувшись, я сказав наставнику Хуану:
— До біса все! Нехай китайці самі воюють із китайцями!
Наставник Хуан зітхнув, адже він сподівався, що я укладу союз із білими китайцями.
— Боюся, що мені також доведеться полишити панича, — сказав він мені.
— То їдь, — відповів я. — Ти завжди пам’ятаєш, що ти, в біса, китаєць, тому до кого хочеш, до того й іди!
Я не думаю, що смердючий вітер у нужнику був єдиною причиною, чому я не міг укласти спілку з білими китайцями, проте це дійсно була доволі важлива причина.
Нарешті прийшла весна.
Мої люди почали казати, що китайці в нужнику більше не тремтять. По-перше, вітер став теплішим, а ще — вони вже звикли мочитися в повітрі, тож страх висоти зовсім минув. Одного дня я знову зустрівся в своєму нужнику з тим найвищим начальником китайських солдатів. Мені не було про що з ним говорити, однак він сказав до мене:
— Весна прийшла.
— Так, весна прийшла, — відказав я.
На цьому розмова закінчилась.
Щойно прийшла весна, як Народно-визвольна армія начинила порохом свої гармати й почала з гуркотом прокладати своїм машинам і великим гарматам широкий шлях у землі туси. Щодо останніх, то хтось із них готувався воювати з Компартією, а хтось — здаватися. Мій друг туси Лха Шопа належав до останніх. Казали, що людина, яку він відрядив до Компартії на переговори, привезла йому форму Визвольної армії, а також мандат про його призначення якимось командувачем. Тусиня Ронггонг почала витрачати накопичені багатства на купівлю рушниць і гармат, щоб воювати з Компартією. У новинах, які поширювалися про неї, зазначалося, що ця жінка ніби знову помолодшала. Найцікавіша позиція була в туси Вангбо. Він казав, що не знає, ні хто така Компартія, ні що вона збирається з ним зробити, а знає тільки, що в жодному разі не буде стояти на одному боці з родиною Мерці. Тобто, якщо я буду боротися проти Компартії, він здасться, а якщо я здамся — тоді він буде протистояти.
Управитель і наставник Хуан пропонували мені востаннє переговорити з військовими білих китайців.