Над Тисою

Кілька годин підряд Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові, майже біля самих його коліс. Зараз вона піниться метрів на п'ятнадцять нижче, на дні вузької долини, і з кожним кілометром відходить щораз далі і глибше.

Дорога вирвалася з ланцюга ущелин і лісів на невеличке плоскогір'я, на найнижчий східець карпатських перевалів, на станцію Буйволець, одягнуту в пухкий чистий сніг.

Кочегарові Іванчуку захотілося похвалитися перед Лисаком своїми знаннями. Кивнувши на вікно, він сказав:

— Запам'ятовуй профіль, товаришу практикант. Зараз почнемо карабкатись на головні Карпатські гори, Якщо навпростець, пішки рушити на перевал, то кілометрів сім буде, а залізницею — всі сорок. Кожний кілометр залізниці підвищується над попереднім на тридцять два метри.

День хилився до вечора. Сонце, яке зранку щезало то в непроглядному тумані, то в дощових хмарах, то в снігопаді, раптом показалось над голим плоскогір'ям — неправдоподібно велике, кругле, червоне, ніби заграва пожежі, сонце гірських хребтів. І в його сяйві одразу змінилися по-зимовому засніжені Карпати. Тепер добре було видно наполегливу, гарячу роботу весни. Виявляється, не всю землю Верховини тримав сніг у своєму полоні: в багатьох місцях вона чорніла, там і сям, на південних схилах, зеленіли поляни. Лише північний бік гір, їх спини, одягнений в зимову шубу.

І не снігові кучугури, виявляється, біліли на берегах Кам'яниці, а ряди розісланого полотна. Кудлаті ялини давали притулок не лише темряві, а й зеленому світлу. І сніговий покрив зовсім не зимовий, а з'їдений весняними струмками, ніздрюватий, схожий на медові стільники, обласканий травневим теплом.

— Увага, тринадцята! — пролунав у радіоприймачі голос диспетчера, такий же веселий, зігрітий сонцем, як усе навколо. — Даю «зелену вулицю»..

Поїзд пішов по вузькому кам'яному карнизу, вирубленому на схилі гір. На шляху «Галочки» часто з'являлися прірви, глибока ущелина з Кам'яницею на дні, сухий яр, промитий весняними потоками гірських вод, — і скрізь зведені мости. Їх було чимало: іноді по три на кілометр шляху. Залізобетонні бики несли на собі голубуваті сталеві ферми, на яких вміщалося одноразово по двадцять вагонів. Глибоко внизу, на дні прірв і ущелин, лежали гори колод — залишки зруйнованих мостів часів війни та іржаві масивні ребра конструкцій, підірваних фашистськими дивізіями: «едельвейсами», «кенігсбергами», «шварцерадлерами». Гусеничні трактори, попихкуючи синім димком, розтягували сталевий мотлох. Автомобільні крани вантажили багатотонні уламки на великі платформи. Андрій Лисак, не відриваючись, дивився у вікно і записував.

Не зменшуючи швидкості, «Галочка» пронеслася повз дві станції, проскочила один міст, потім другий, третій… По краях мостів стояли великі пожежні бочки. Вода в них навіть не колихнулася під час того, як колеса важковагового поїзда перераховували стики рейок.