Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Кабінет Вандлик. Скляні двері розбиті. Усередині — темно й порожньо. Коридор освітлений. Нікого. Кривава доріжка тягнеться кудись далі.
— А-а-алексе!
Мій власний голос видається чужим і лунає аж занадто голосно. Під черевиками хрустить розбите скло.
— Ельзо! — й раптом злякавшись, осікаюся.
Навіщо я зву її? Це не моя донька… Або… Дика думка пронизує мене — а якщо ні? А якщо вона просто повторила оте дурнувате «мараму», яке чула від Ірми? Але хто по-твоєму накоїв оце все?
Раптовий стукіт і дзенькіт розбитого скла! Десь попереду, недалеко!
— А-А-АЛЕКСЕ!!!!
Спершу мало не підстрибую на місці, потім завмираю — прислухаючись. Знову тихо.
— А-А-АЛЕКСЕ!!!!
Майже біжу, на ходу направляючи ствол «Шиви» з дверей на двері. Перед черговим дверним отвором розгублено завмираю. Відкрите, майже порожнє приміщення, перекинуті стільці, розбиті шафки, якісь медичні бокси… Серед битого скла — десятки білих трубочок-тестерів, а посеред кімнати — величезний згусток тієї самої тістоподібної гидоти. Як отой, що його виплюнула мені в обличчя Ірма, тільки величезний, удвічі більший за мене. Він безперервно вертиться, змінює форму й перекочується, як величезна масляниста крапля… Грудка нудоти підступає під саме горло. Опускаю гвинтівку й мимоволі відходжу, намагаючись впоратися з власним шлунком. Потім знову цілюся, готуючись спалити це лайно, хоч би що воно було. Поки не пізно.
Але щось зупиняє мене: чіткий знайомий візерунок на мінливій білій поверхні. Він з’явився лише на секунду й знову зник, але тепер я не можу вистрелити. Потрібно згадати, де я його бачив… «Яка різниця, просто стріляй!» — кажу собі і навіть ворушу в цей момент губами. Але десь у темряві, під поверхнею збудженої свідомості, наполегливо стукає одна й та сама думка: поки не згадаєш — стріляти не можна. Це щось дуже знайоме. Щось важливе…
Білястий згусток і далі перекочується з боку на бік, наче невидимі руки замішують тісто… І тут візерунок проступає знову — тепер, можливо, він тримається трохи довше, ніж першого разу, і я встигаю роздивитися. Ромбики й п’ятикутники, розкидані у вигадливому порядку. Напрочуд чіткі й симетричні… За мить візерунок знову розчинився у хвилях тістоподібного моря… Але я впізнав його. Згадав.
Це був стандартний малюнок протектора тактичних черевиків, які носили в Корпусі Конкістадорів. І конкретно цей, судячи з довжини підошви, був дуже великого розміру. Думаю, сорок сьомого.
— Алексе!!!
Спершу я кинувся вперед, але зупинився, не знаючи, як учинити. Потім закинув гвинтівку за спину, схопився двома руками за «тісто» і смикнув у різні боки. Воно було тягуче, як жуйка, довелося схопитися ще раз, аж нарешті біляста гидота розійшлася, оголивши стрижену Алексову потилицю. Я заходився зчищати це з його голови, відчуваючи, як тісто відразу почало «затікати» мені в рукави. Алекс судомно вдихнув, коли я зірвав залишки маси з його обличчя, і його одразу знудило.
Я зірвав білу гидоту з його плечей і квапливо скинув зі своїх рук.
— Алексе, треба встати! Підводься! — я намагався підняти здорованя, але бракувало сили.
Нарешті він послухався і ступив крок убік. Жива маса тяглася за ним, наче прилипла обгортка від морозива. Алекс брикнув ногою й потужним ударом відкинув її в куток. Я відразу звів «Шиву». Гримнув постріл. На мить усе поглинув блакитний спалах.
— Господи Боже… — прохрипів Алекс.
Куток кімнати перетворився на величезну чорну пляму. У підлозі зяяла діра в підвал, бетонні стіни наїжачилися оплавленою арматурою. Диму трохи — горіти тут майже нема чому.
— Алексе, де Ельза?
Він не відповідає, і я здивовано озираюся. Упавши на коліна, здоровань гарячково тре яскраво-червоні щоки й чоло.
— Усе закінчилося, — кажу. — Я спалив цю гидоту.
— На обличчі… — бурмоче він, обмацуючи кожен сантиметр шкіри. — На обличчі не залишилося?
— Ні. Не залишилося.
— Подивися гарненько… Вона на обличчі, брате…
— Алексе, перестань, — я м’яко беру його за руку. — Там нічого немає. Просто лице.
Якийсь час він розгублено дивиться на мене. Потім іще раз невпевнено проводить пальцями по щоці.
— Таке відчуття, наче маска…
Сідаю перед ним навпочіпки.
— Де Ельза? Куди вона пішла?
— Бро… — він чомусь відводить очі. — Усе погано… Дуже погано… Нас привели сюди зробити тест, а вона…