Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Ґентрель широко всміхнувся, цього разу не намагаючись натягнути маску сонного дурня. Ця усмішка була злостивою, розумною і — як на нього — щирою.

— Якщо якийсь бог вирішив знову зійти поміж смертних, то чому світ досі не тремтить у своїх основах?

— Може, тому що боги все ще пам’ятають, що можуть померти. Ходити світом у тілі, яке можна знищити — це вийти на шлях, який веде просто до Дому Сну. Крім того, якщо вірити легендам, боги, окрім тих незначних, чия Сила могла зміститися в одному тілі, завжди з’являлися в багатьох місцях водночас як авендері.

— Якщо там щось з’являлося.

— Авжеж. Бойові маги дезертирували, а солдати повбивали одне одного від нудьги. Бо ніщо так не нудить, як прикордонна служба.

Еккенгард дивився, як обоє шпигунів обмінялися усмішками. Тепер не йшлося про утримання таємниці — лише про те, щоб обміняти її на щось цінне. А оскільки Хорт тут був гостем, то не повинен був ставити надто гострих умов — звісно, якщо не мав наміру штурмувати замок. За одним словом Ґентреля він міг опинитися за брамою.

От тільки це означало б проголошення війни між розвідками.

Він кахикнув. Обидва водночас глянули на нього, а він відчув, як їхні погляди немов прибили його до спинки стільця. Напруга в кімнаті була більшою, ніж він припускав.

— Які сни були у ваших людей? — поставивши запитання, він одразу підніс бокал до губ і промочив горлянку. Надто вже вона пересохла під цими поглядами.

— Різні, — Вельґеріс не відводив від нього очей, і погляд той був недобрий, жорстокий та слизький. — Сни про катування та вбивства, про чудовиськ, які вбивають і пожирають людей — і про людей, які перетворюються на чудовиськ. Про чорний місяць, проміння якого вбиває все живе, про червоного чотирирукого велетня, який виринає з-за горизонту — такий великий, що лінія виднокраю ховає його аж по пояс. У трьох руках велетень тримає зброю, в четвертій — щось мале та біле, яке кричить так, що в людей рвуться серця. Про шестиногих лускуватих створінь без очей, які бігають кам’яною рівниною та полюють на все, що рухається. Про клітку зі скляних шипів, що стоїть на високому, як гора, стовпі, — він змінив тон, заговорив тихіше, його погляд втратив гостроту. — Клітка настільки тісна, що в ній доводиться сидіти, згорнувшись у клубок, непорушно, бо навіть глибоке дихання призводить до того, що шипи втикаються в тіло. Це — знаряддя катування, і воно потроху крутиться, показуючи всю рівнину, з потворами, шестиногими вартовими та гігантом — радше, бовваном, аніж живою істотою, що вилазить з-за горизонту, — Хорт відвів погляд і швидко потягнувся за келихом. Зробив кілька ковтків. — Голову треба тримати притиснутою до колін, не можна навіть ворухнутися, зітхнути, крикнути. Можна лише сидіти…