Гаррі Поттер і Напівкровний Принц (з ілюстраціями)

- Прошу, прошу, прошу, ні... тільки не це, не це, я зроблю все, що завгодно...

- Просто випийте, пане професоре, просто випийте...

Дамблдор випив, наче дитина, що вмирає зі спраги, але щойно допив, як знову заволав, немовби його нутрощі горіли вогнем...

- Годі вже, будь ласка, годі...

Гаррі зачерпнув десятого келиха й відчув, як кришталь черкнув по дну чаші.

- Уже скоро, пане професоре, випийте це, випийте...

Він підтримав Дамблдора за плечі, і Дамблдор знову випив келих; Гаррі вкотре зачерпнув, і Дамблдор застогнав ще стражденніше, ніж досі:

- Я хочу вмерти! Я хочу вмерти! Припини це, припини, я хочу вмерти!

- Випийте, пане професоре, випийте... Дамблдор випив і відразу заголосив:

- УБИЙ МЕНЕ!

- Нате... це допоможе! - мало не задихнувся Гаррі. - Випийте ще... зараз усе закінчиться... все закінчиться!

Дамблдор пожадливо припав до келиха, випив його до останньої краплини, а тоді нестямно захрипів і долілиць повалився на землю.

- Ні! - крикнув Гаррі, що збирався вже знову наповнювати келих, але впустив посудину в чашу, кинувся до Дамблдора й перевернув його на спину; Дамблдорові окуляри збилися набік, рот був роззявлений, а очі заплющені. - Ні, - почав трясти його Гаррі, - ні, ви не вмерли, ви ж казали, що це не отрута, отямтеся, отямтеся... Ренервате! - вигукнув він, скеровуючи чарівну паличку на Дамблдорові груди; спалахнуло червоне сяйво, але нічого не сталося. - Ренервате... пане директоре... благаю...

Дамблдорові вії здригнулися; серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.

- Пане директоре, ви?..

- Води, - прохрипів Дамблдор.

- Води, - задихано повторив Гаррі, - ...зараз...

Він зірвався на ноги, схопив келиха, що лежав у чаші, і майже не звернув уваги на золотий медальйон, що лежав на дні.

- Аґваменті! - крикнув він, тицьнувши в келих чарівною паличкою.

Келих наповнився прозорою водою; Гаррі впав навколішки біля Дамблдора, підняв йому голову й підставив келих до вуст... але той був порожній. Дамблдор захрипів і почав задихатися.

- Але ж тут була... стривайте... Аґваменті! - знову вигукнув Гаррі, націлившись чарівною паличкою на келих. І знову на якусь секунду в ньому блиснула чистісінька вода, але щойно келих наблизився до Дамблдорових уст, як вона миттю зникла.

- Пане директоре, я зараз, я зараз! - у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в передсмертній агонії. - Аґваменті... Аґваменті... АҐВАМЕНТІ!

Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У голові в Гаррі все переплуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт...

Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.

- Пане директоре... нате! - загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на обличчя.

Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом закрижаніла, але не від холоду води. За зап’ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота, котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька, як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки - чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що піднімалася з чорної води.