У череві дракона

Обійстя було залите сонцем. Після темних хащ, якими нам щойно довелося продиратися, сонце боляче сліпило очі. Пахло деревієм і татарським зіллям.

— Дивне відчуття, — промовив Василь. — Якось мені тоскно завжди, коли покинуте житло бачу. Тут житла немає, але колись було. Навіть не житло, а ціла фортеця. Давно колись, дуже давно. Може, в часи Ярослава.

Я рано почала задумуватись про властивості того невідомого, невловимого явища природи, яке люди називають часом. А може, то не явище? Може, то середовище на зразок океану? Ми підіймаємося на його хвилях і самі — тільки його хвилі. Рух свій відраховуємо не од вічності, а лише від поверхні таємничого океану, від його постійного рівня. І коли я так подумала, мені здалося, що Василь уже досяг вершини, а я ще десь унизу, мене тільки жене вгору. Але хвиля котиться, вона вже перекинула Василя по той бік гребеня, мені його ніколи не наздогнати.

І тоді мені стало страшно. Прогаю хвилину, Василь поїде, так і не дізнавшись, що ми могли подолати цю невблаганну хвилю — треба тільки зробити крок їй навстріч, подати одне одному руки. Нехай тоді кидає хвиля, вона нас не розлучить. Просто немає ніякої різниці в роках, та й годі!..

І я наважилась. Піймала його руку, повела за вільхи. Але Василь не надав цьому жестові ніякого значення — не знав, мабуть, як непросто для мене взяти його за руку. Я була певна, що цей вчинок скаже йому все, бо рука моя паленіла, по ній підіймалося до серця щось гаряче, бурхливе.

Може, це й була піна того океану, який ми називаємо часом? Бо кажемо ж ми про дівчину: вже на порі. І саме так я тоді себе відчувала: вже на порі!..

— Чого ти тремтиш? — несподівано запитав Василь. — Може, кабанів боїшся?..

Я промовчала, випустила його руку, пішла попереду, а він трохи відстав. Ішли ми за вільхи тому, що саме там я колись бачила велику греблю, споруджену бобрами.

За вільхами є залишки старого, розмитого повінню рову, який оточував покинуте обійстя. Раніше це для мене було тільки болото, а тепер я побачила, що то таки справді заболочений рів. Саме тут селилися бобри. Коли сюди приходила повінь, високі вільхи, які виструнчилися посеред течії, не дозволяли воді розмивати їхні будиночки.

— Прекрасні інженери! — вигукнув Василь, помітивши велике дерево, яке було повалене бобрами так, що його вершина залягла поміж двох інших дерев. Ці дерева стояли майже у воді, на крихітному острівку, вони своїми стовбурами надійно тримали вершину поваленого. На березі можна було помітити гострий пень, що за формою нагадував цукрову голову. То бобри своїми зубами так перегризають дерева.

— Не розумію! — дивувався Василь. — Як вони вирахували, куди має впасти дерево? Для цього ж треба знати вищу математику!..

Розрахунок справді був дивовижний. Серед десятків ясенів слід було обрати саме той, який ляже туди, куди треба. Якби це хотіли зробити лісники, то, мабуть, не досягли б такої точності.