Сто років самотності (збірка)

ПОЛКОВНИКОВІ НІХТО НЕ ПИШЕ

Полковник відкрив бляшанку й побачив, що кави лишилось не більше ложечки. Зняв з плити казанок, вилив половину води на долівку й до останньої порошинки, поки заблищали в каві стружечки бляхи, вишкрябав над казанком бляшанку.

Чекаючи, поки кава закипить, полковник бездумно сидів біля плити з обпаленої глини, аж раптом у нього запекло під грудьми, ніби він наївся отруйних грибів або чемериці. Стояв жовтень. Ранок, тяжкий навіть для такої людини, як полковник, що вже пережив безліч подібних ранків. П'ятдесят шість років — відколи закінчилась остання громадянська війна — полковник тільки те й робив, що чекав. Жовтень — як фатум, він неодмінно приходить.

Дружина полковникова підняла сітку від москітів, побачивши, що полковник заходить з кавою до спальні. Вночі у неї був напад ядухи, і тепер її змагав тяжкий сон. Однак вона підвелась, щоб узяти чашку.

А ти?

Вже випив, — збрехав полковник. — Ще лишилась повна велика ложка.

Здалеку долинав похоронний дзвін. Полковник забув про похорон. Поки його дружина пила каву, він одчепив гамак з одного боку і закинув його за двері. А жінка думала про небіжчика.

Народився в двадцять другому, — сказала вона. — Рівно через місяць після нашого сина. Сьомого квітня.

Хвора сьорбала каву, уривчасто дихаючи. Вона ніби не мала тіла, самі білі хрящі на зігнутому, закам'янілому хребті. Від тяжкої задишки вона й питаючи говорила так, ніби стверджувала. Вона вже допила каву, а думки про небіжчика не покидали її.

Як це, мабуть, жахливо, коли тебе ховають у жовтні! — зауважила вона.