Пригоди Олівера Твіста
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини світового письменства #60
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: М. Пінчевський
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Олівера Твіста». Краткое содержание книги:
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.
— Ви його приголубите, бо ви до всіх добрі й ласкаві, — сказав Олівер. — Я знаю, ви заплачете, слухаючи його розповідь, але нічого, нічого, бо лихо вже минулося, і ви знову усміхнетесь — я це теж знаю, — коли подумаєте, як змінилась його доля. Адже так само було тоді, коли ви слухали мою розповідь. Перестрівши мене по дорозі в Лондон, Дік сказав: «Хай благословить тебе господь!» — зворушено вигукнув хлопець. — А тепер я йому скажу: «Хай благословить тебе господь!» — і доведу, як я люблю його за добре слово!
Коли вони в'їхали в місто і заглибились у його вузькі вулички, хлопець став наче сам не свій. Ось поховальна контора Сауербері, така сама, як і колись, тільки наче поменшала й понижчала; ось добре знайомі крамниці й будинки, з кожним із них його зв'язував якийсь спогад; ось візок Гемфілда, той самий візок, і стояв він біля дверей старого трактиру; ось робітний дім — похмура в'язниця його дитинства, з вузенькими вікнами, що насуплено дивляться на вулицю; ось той самий кощавий воротар, — побачивши його, Олівер злякано відсахнувся, а потім сам над собою засміявся, потім заплакав, потім знову засміявся. У вікнах і у дверях будинків він бачив десятки знайомих облич; тут майже все залишилось так, як і колись, наче він тільки вчора вийшов з міста і наче його теперішнє життя — це щасливий сон.
Але ні, це була жива радісна дійсність. Вони під'їхали до головного готелю міста (на який Олівер колись дивився з побожним страхом і вважав, що це найрозкішніший у світі палац, хоч тепер він здавався йому куди меншим і не таким величним). Біля дверей їх чекав містер Грімвіг; як тільки вони вийшли з карети, він поцілував юну леді, а потім і старшу, начебто доводився їм дідусем. Він усміхався всім і був у чудовому настрої і навіть не висловив бажання з'їсти свою голову — так-таки ні разу не висловив, навіть коли посперечався із старим кучером, якою дорогою найкраще проїхати до Лондона, твердячи, що знає це краще за нього, хоча бував у цих місцях лише раз і міцно спав під час тієї подорожі. Їх уже чекав обід, спочивальні були приготовлені, і все було влаштовано, наче за помахом чарівної палички.
І все ж таки, коли минули перші півгодини і метушня припинилася, між ними знову запала напружена мовчанка, яка супроводила їх усю дорогу. Містер Браунлоу не вийшов обідати, він залишився в своїй кімнаті. Двоє інших джентльменів бігали схвильовані туди й сюди, а коли зустрічались у вітальні, то відходили вбік і розмовляли впівголоса. Один раз вони викликали місіс Мейлі, і після годинної відсутності вона повернулась із запухлими від сліз очима. Все це нервувало й непокоїло Розу й Олівера, які не були втаємничені в те, що відбувалося. Вони сиділи мовчки, спантеличені, а коли перемовлялися, то тільки пошепки, наче боялися звуку власного голосу. Нарешті, коли пробило дев'яту і вони думали, що сьогодні вже нічого не довідаються, до кімнати зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, побачивши якого, Олівер мало не скрикнув від подиву: йому сказали, що це його брат, а він впізнав у ньому того самого незнайомця, якого зустрів у містечку на базарній площі і який разом з Фейгіном зазирав у вікно його кімнатки. Монкс кинув на враженого хлопця погляд, сповнений ненависті, яку навіть тепер не зміг приховати, і сів біля дверей. Містер Браунлоу з якимись паперами в руці підійшов до столу, де сиділи Роза з Олівером.
— Хоч це й тяжкий обов'язок, — сказав він, — але я мушу оголосити тут у загальних рисах підписані в Лондоні в присутності багатьох джентльменів свідчення. Я волів би позбавити вас від приниження, але перш ніж розпрощатися з вами, ми мусимо почути їх з ваших власних уст, і ви самі знаєте чому.
— Договорюйте, — мовив, відвернувши обличчя, той, до кого він звертався. — Тільки швидше. Гадаю, я зробив майже все, що від мене вимагали. Не затримуйте мене тут.
— Цей хлопець, — провадив містер Браунлоу, пригортаючи до себе Олівера і кладучи йому на голову руку, — ваш однокровний брат, позашлюбний син вашого батька, мого любого друга Едвіна Ліфорда і бідолашної юної Агнеси Флемінг, яка померла, народивши його на світ.
— Еге ж, — підтвердив Монкс, злостиво дивлячись на хлопчика, який тремтів і серце якого калатало так гучно, що він міг чути його биття. — Це їхній байстрюк.
— Ви насмілилися кинути докір тим, — суворо сказав містер Браунлоу, — хто давно вже пішов у той край, де їх ніколи не досягне осуд людський. Цей докір не зганьбить нікого з живих, окрім того, хто його висловив. Але облишмо це. Хлопець народився в цьому місті.
— В робітному домі цього міста, — похмуро підтвердив Монкс. — Ось тут усе це записано, — і він нетерпляче вказав на папери.