Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Віднесіть пана ґрафа до його покоїв, — звелів Філіп двом лакеям, що прибігли на зчинений Ернаном ґвалт. — Ні-ні, покличте третього — удвох ви його впустите… А для певності візьміть ще й четвертого.
Коли чотири лакеї винесли непритомного Шатоф’єра з бенкетного залу і сміх товариства вгамувався, Ізабелла запитала у Філіпа:
— Він що, справді заснув?
— Схоже на те. Але за півгодини він прокинеться і буде свіженький, як огірочок.
— Дивний у вас друг!
— Дуже дивний, — погодився Філіп. — І надзвичайно охочий до драматичних ефектів.
— Це ви про його останню витівку?
Філіп мовчки кивнув.
— До речі, — сказала Ізабелла. — Ваш брат Робер справді інтриґує проти вас?
— Сумніваюся. Для цього він занадто простий і прямолінійний. У порівнянні з ним навіть Сімон де Біґор може здатися ґенієм.
— Але ж пан де Шатоф’єр…
— Він не довіряє жінкам, їхній здатності мовчати, тому вирішив пустити вас по хибному сліду — на той випадок, якщо ви захочете з кимсь поділитися почутим.
— Зрозуміло. А ви, значить, довіряєте жінкам?
— Не всім. Але вам — так.
— Я постараюся виправдати вашу довіру, — сказала Ізабелла і підвелася з крісла.
Слідом за нею схопився й Філіп.
— Ви вже залишаєте мене?
— Мабуть, мені час іти. Я не звикла засиджуватися до такої пізньої пори. Дякую за приємну бесіду, кузене… — Вона замовкла в нерішучості; на щоках її заграв слабкий рум’янець збентеження. Нарешті вона зібралася з духом і боязко додала: — Зробіть мені ще одну послугу, проведіть мене до моїх покоїв.
Філіп нагородив її променистою усмішкою:
— З превеликим задоволенням, кузино.
На той час ґраф де Пуатьє ще не спав, але вже нічого не тямив, і Ізабелла навіть не стала прощатися з ним. Їй було добре знайоме це аґресивне безпам’ятство, в яке впадав спадкоємець французького престолу, коли добряче напивався. У такому стані він нікого, крім своєї годувальниці, не впізнавав, а всіх інших, хто намагався заговорити з ним, в тому числі й батьків, посилав у дуже непристойні й вельми віддалені місця.
Коли Філіп та Ізабелла виходили із залу, за їхньою спиною почувся в’їдливий коментар Марґарити:
— Пробачте мене, кузене Фернандо. Я ж була подумала, що ви трохи перебільшили щодо кількох побачень за одну ніч…
Філіп добродушно всміхнувся. Він вже забув про свою сутичку з Марґаритою. Бувши взагалі злопам’ятним, Філіп все ж не міг довго сердитися на гарненьких жінок.
— Боюся, принцесо, — тихо промовив він, — що ґраф, ваш чоловік, сьогодні навряд чи спроможеться відвідати подружнє ложе.
Ізабелла вдала, що не зрозуміла його тонкого натяку, а паж, що супроводжував їх крадькома захихотів.
Розділ XLVI
у якому Філіп засвідчує, що не звик довго залишатися боржником
По дорозі до східної башти вони не розмовляли. Ізабелла скоса зиркала на Філіпа і чимраз дужче шарілася. У всьому її вигляді, в кожному її порухові відчувалося надзвичайне напруження, ніби вона вирішувала про себе якусь болісну дилему.
Біля дверей її покоїв Філіп узяв Ізабеллу за обидві руки і запитав:
— Так ви точно спалили мої боргові розписки чи, може, десь заховали їх?
У відповідь вона зміряла його млосним поглядом і тихо, але пристрасно, мовила:
— Анна просто не розуміє, як їй пощастило з чоловіком. Та я б на її місці й думати забула про дівчат.
Ізабелла рвучко притислася до Філіпа і жадібно поцілувала його в губи. Філіп не розгубився й відразу ж обхопив руками її гнучкий стан, проте вона вирвалася з його обіймів і, прошептавши: „Прости мене, Господи!“ — зникла за дверима.
Кілька секунд Філіп стояв нерухомо, прикипівши поглядом до зачинений дверей. Потім поглянув на осміхненого пажа, потім знову на двері, промимрив: „Чорти лисі!“ — й увірвався досередини.
У два стрибки він перетнув передпокій і вихором влетів до кімнати, замалим не зіткнувшись з Ізабеллою. Її обличчя було бліде, як мармур; вона притискала руки до грудей і уривчасто дихала. У напівтемряві кімнати, освітленою лише однією свічкою, її смарагдові очі сяяли, як дві зірки.
„У мене ще ніколи не було зеленооких жінок“, — чомусь подумав Філіп.
Тут він побачив покоївку, що стояла осторонь попід стіною, і гримнув на неї:
— Забирайся геть!
Дівчина розгублено закліпала очима і не зрушила з місця. Філіп схопив її за плечі і виштовхав до передпокою. Зачинивши за нею двері, він кинувся до Ізабелли, міцно обняв її і припав своїми вустами до її вуст.
Він цілував її лице, шию, оголені плечі й руки. Ізабелла не відповідала на його поцілунки, але й не опиралася, покірно приймаючи його пестощі. Заохочений її поступливістю, Філіп вже збирався перейти до рішучіших дій і насамперед розстібнути її корсаж, аж раптом вона поклала свою біляву голову йому на плече і тихо заплакала.