Єрусалим на горах

Іще на могилі Дмитра Несміяна в пісній жовтизні дикої землі не проклюнився ні один кільчик; іще Дмитрове обійстя лякало чорнотою погарища; іше ніхто не торкнувся зрізаних яблунь і груш (це станеться аж взимі, коли почнуть тріщати морози), що в'янули неохоче, поволі й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; іще в Брошневі на пересильному пункті за колючими дротами й під кулеметами приходила до пам'яті Несміяниха з дітьми, очікуючи своєї дороги в Сибір: енкаведистам бракувало вагонів для щоденного формування ешелонів, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; іще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько і його несмілива, як полум'я свічечки, усмішка, й вони дотепер не можуть повірити, що за кволим полумінцем затаїлася жертовна сміливість: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цілого «дехтяра» й не столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова «газона»… жбурнули, а він по дорозі в райцентр утік, здимів, безслідно, нема по ньому могили.

Іще антрамент не збляк на моєму листі до редакції обласної газети «Бистричанська правда», як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував військовий «вілліс», з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще довоєнного крою вбранні, у зеленому капелюсі з вузькими крисами й півнячою пір'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубій підошві мештах. Я випадково стояв на шкільній хвіртці і відразу охопив поглядом, ніби сфотографував внутрішньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмерділий махоркою час елегантну постать, не минаючи ні його масивних рогових окулярів, ні малинового метелика під бородою, ні тим паче з-панська білих рук і чисто виголеного обличчя; таких підкреслено цивілізованих панків, коли на цілому світі — від Горопах аж до зореносної Москви — скрізь панували (і в тому числі у бандерівських сотнях, боївках, у схронах) чоботи, офіцерські ремені, гімнастьорки, портупеї, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками із зеленої матерії, я давно не бачив. І це було зрозуміло: тривала війна. Для цього ж панка, на перший погляд, війна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у «віллісі» сиділи три чубарики з автоматами напоготові: вони стерегли панка від примх війни. Я із їхньої перестороги посміхнувся: що вони могли б вдіяти, якби хтось із-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото наробив би в штани.

— Ось тобі й на, — засміявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубів, — мені рекомендували вас як гостинного господаря, своєрідного Робінзона й водночас Дон-Кіхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привітно зустрічаєте гостей із області… гостей, які наїхали з автоматами. — І він знову засміявся. Але тільки одними золотими зубами (Я помітив: зуби були дрібні, як зеренця зжовклої кукурудзи). Очі ж за скельцями окулярів залишилися сумні й холодні. — Шо зробиш без автоматів, Северине Петровичу, коли війна?