Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.
Сальвідія попрощався зі мною тільки після того, як змастив моє тіло пікриновою маззю. У нього все готово для втечі, він сказав, нібито мені дуже пощастило, що я опинився в санчастині, бо, коли наша втеча провалиться, я зможу повернутися непоміченим у цей куток притулку. Він швидко підробить ключ до санчастини. Сальвідія знову прибіг до мене з бруском мила й зробив на ньому відбиток мого ключа. Завтра ми матимемо дублікат цього ключа. Тепер мені лишається тільки чекати дня, коли я почуватимусь краще й зможу скористатися з нерозважливості вартового, який не обходитиме свого поста.
Сьогодні вночі з першої до п’ятої години Сальві дія не чергуватиме. Щоб виграти час, він випорожнить бочку 1 з оцтом об одинадцятій вечора. Другу бочку ми покотимо до берега повну: море дуже неспокійне, і, може, нам пощастить бодай трохи вгамувати хвилі, виливши на них олію, коли спускатимемо пліт.
Я надягаю штани з мішковини, вовняну куртку й ховаю за пасок доброго ножа. Є в мене й водонепроникна торбинка, яку я почепив собі на шию: в ній сигарети й запальничка. Більшу водонепроникну торбину Сальвідія наповнив маніоковим борошном, змастивши його олією й посипавши цукром. Майже три кілограми, сказав він. Уже пізня ніч. Я сиджу й чекаю товариша. Серце в мене калатає. За кілька хвилин почнеться втеча. Хай мені щастить, щоб я нарешті вийшов переможцем на «шляху занепаду»!
Дивна річ — коли я згадую тепер минуле, то бачу перед собою тільки батька й нашу родину. В моїй уяві не постають ні суд, ні присяжні засідателі, ні прокурор.
Відчиняються двері.
— Пора, Метелику!
Я кидаюся за Сальві дією. Він хутко замикає камеру й ховає ключа в одному з кутків у коридорі.
— Швидше, швидше!
Прибігаємо до комори. Двері вже відімкнуті. Викотити порожню бочку — раз плюнути. Сальвідія обмотує себе вірьовкою, а я себе — дротом. Я беру торбу з борошном і кочу в темряві порожню бочку до моря. Сальвідія котить позад мене бочку з олією. На щастя, він чолов’яга дужий, і йому не важко втримувати її на досить крутому схилі.
— Не поспішай, не поспішай! Не треба, щоб вона котилася надто швидко.
Я спиняюсь і жду його. Якщо Сальвідія випустить повну бочку, то вона вдариться об мою. Потім починаю спускатися з бочкою задки. Без особливих труднощів ми дістаємося до берега. Тут є вузенький прохід до моря, але далі лежать великі каменюки, перебратися через які буде нелегко.
— Випорожни бочку, повну ми її не перекотимо через каміння!
Бочка вже порожня.
— Забий добре чіп!
Чіп забито. Завивання вітру й гуркіт хвиль заглушили наші удари.
Зв’язані бочки важко тягти по камінню. Вони надто великі, їх нелегко повертати. У тому місці, яке вибрав мій товариш, спускати на воду бочки не дуже зручно.
— Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!
Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.
— Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!
— Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.