Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Історичні та лінгвістичні формулювання, втілені в життя після 1863 р., були випрацювані вже давно. Найпереконливіше їх виразив Теодор Нарбут (1784–1864), який у 1835–1841 рр. видав величезну польськомовну історію Литви. Наприкінці чотирьох тисяч сторінок Нарбут зробив висновок, що історія Литви «закінчилась» у 1569 р., і символічно зламав перо над могилою тодішнього польського короля та великого князя литовського[41]. Вражаючий доробок Нарбу-та забезпечив наукове підгрунтя для політичних поглядів, згідно з якими модерна Литва має шукати витоки швидше в Середньовіччі, аніж у ранньомодерному часі. У XIX ст. з усіх робіт, присвячених литовській історії, працю Нарбута цитували найбільше[42]. Водночас модерний литовський націоналізм був насправді артикульований трохи раніше, і зробив це литовською мовою Симонас Даукантас (1793–1864). Однокурсник Міцкевича у Віленському університеті, Даукантас поділяв Міцкевичеве захоплення середньовічною Литвою. Він був, здається, першим, хто трактував унію з Польщею 1569 р. як капітуляцію, а поширення польської мови — як руйнування місцевої культури, вищої за польську. У 1822 р. Даукантас висловив ці погляди в першій науковій історії Литви литовською мовою. І хоча ця книга була видана лише в 1929 р., у 1845 р. з'явилась інша його впливова праця.

Поки литовські історики творили цю нову періодизацію, прославляючи Середньовіччя й ганьблячи ранньомодерні часи, поезія Міцкевича надавала тій славі краси. Дія його поем «Гражина» (1823) та «Конрад Валленрод» (1828) відбувається у середньовічній Литві. Цікаво, що інша підстава для ідеалізації Середньовіччя з'явилась із випадкової співпраці Даукантаса з Міцкевичем. У 1822 р. Даукантас переклав юнацькі літературні спроби Міцкевича з польської на литовську, вірогідно, сприйнявши їх за автентичні уривки стародавньої хроніки. Пізніше Даукантас включив Міцкевичеву історію про литовську принцесу Живілю в свої історичні твори, і до 1884 р., коли було встановлене Міцкевичеве авторство, ця казка вже зайняла вагоме місце в литовській національній культурі[43]. «Викриття» Живілі мало що змінило. Гражину, ще одну міфічну принцесу, ім'я якої до кінця XIX ст. поширилось серед литовських дівчат, також вигадав Міцкевич. І все ж між романтичним поетом та його модерними литовськими читачами існувала велика різниця. Міцкевичева передмова до «Конрада Валленрода» закінчується цитатою з Шиллера: «Тому, що пісня вічності дає, життя умить вкоротить віку». Для Міцкевича стародавня Литва справді зникла, а об'єктом ностальгії, як і в «Пані Тадеуші», була ранньомодерна Литва, приєднана до Польщі в Речі Посполитій. Литовські ж діячі наслідували лінію Нарбута та Даукантаса: якщо литовська історія скінчилась в 1569 р., то відроджувати треба було саме середньовічну Литву. Такою була модель історії, що її представляли перші модерні литовські видання.