Слідопит, або Суходільне море

— Ми надто добре знаємо, що являє собою жіноча вдача, і з цих причин не повезли через водоспад сержантову доньку,— промовив, звертаючись до Кепа І позираючи на Мейбл, Слідопит.— Хоч, ніде правди діти, я знав кількох представниць її статі в наших краях, котрі попливли б, не зморгнувши оком.

— Тільки не Мейбл: вона така ж боязка, як і її мати була,— зауважив Кеп,— і то добре, друже, що ви зважили на її слабкість. Не забувайте, що дитина ще й разу не плавала морем.

— Таки так, зате ви були безстрашні... всі, мабуть, помітили, як байдужісінько ви попливли з нами. Мені вже раз доводилося переправлятися з одним новаком, і він вистрибнув за борт, коли човен пішов сторч; ну, а як йому потім повелося — самі можете здогадатися!

— Що ж сталося з тим небораком? — поцікавився Кеп, спантеличений сухим тоном співрозмовника, хоч глузування було таке очевидне, що хто-небудь кмітливіший за старого моряка давно засумнівався б у щирості Слідопитових слів.— Той, хто сам проплив це місце, напевно, поспівчуває йому.

— Ваша правда — це був і справді неборак, та до того ще й зелений новак, і він, бачте, хотів нас, темних невігласів, повчати. Так ви питаєте, що з ним сталося? Полетів собі шкереберть, мов який палац а чи фортеця.

— Коли б вони вистрибнули з човна! — додав, усміхаючись, Джаспер, хоч він, очевидно, дужче за свого старшого друга хотів уже облишити розмову про водоспад.

— Хлопець має рацію,— промовив Слідопит, сміючись до Мейбл (їхні човни зійшлися так близько, що майже торкалися один одного бортами).— Звісно, він має рацію. Проте ви ще нічого не сказали, якої ви думки про стрибок, що ми оце утнули.