Серця в Атлантиді

— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

— Я вас розумію, — промовив Боббі.

— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.

— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.

— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

— Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.