Інтернат

Лише жінки й діти, чоловіків немає. Паша єдиний із бородою. Так, мовби потрапив на жіночу зону. Де чоловіки? — питає він себе. Може, чоловікам сюди не можна? Може, вони в цей час займаються чимось важливим, а я тут стою посеред залу очікування, зі своєю нікому тут не потрібною бородою? Може, чоловіки вже виїхали звідси, а жінок своїх залишили на вокзалі, в камерах схову? Цієї миті в кутку хтось дико зойкає — й усі озираються на цей крик, зал на коротко, всього лише на якусь секунду, завмирає. А потому починає гудіти й нерозбірливо кричати. Хтось відривається від вікна, хтось підводить сонну голову із сусідського плеча, хтось висовується з-поза колон. Жіночий вереск натомість не вщухає, навіть більше, у ньому прорізаються якісь окремі слова та інтонації, і Паша навіть не головою — легенями — розуміє: йдеться про дитину, тому кидається в натовп, намагається проштовхатись і відчуває цей жіночий дух, що обступив його звідусюди, дихання й запах сотні жінок, запах покинутого житла й поспіхом зібраних клунків, запах істерики та претензій, які немає кому висловити. Проштовхується далі, пустіть, каже, пустіть, я вчитель, пустіть, але ніхто його особливо не слухає. Тим більше, що тут почуєш за лементом і вереском, який далі лунає з кутка, лунає, не затихаючи, аж Паша вистрибує на чиїсь жіночі плечі перед собою, і жінка враз поступається місцем, обурено й голосно озираючись до Паші. Але йому все одно, він вивалюється в куток, бачить на підлозі жінку — добре одягнену, в сенсі дорого — у якійсь шкіряній рожевій куртці й чоботах на підборах. Сидить на підлозі, на складеній картонці, й притискає до себе дівчинку років двох. Притискає, ніби її в неї відбирають, і горлає так, аби всі розуміли, що не відберуть. Хоча всі, навпаки, раді захистити цю жінку в рожевому, але не розуміють, що сталося й від кого її захищати. І дитина теж не може зрозуміти, що діється з мамою, навіщо вона втискає її в себе, що вона від неї хоче, і кричить налякано, оскільки не звикла бачити маму такою. І жіночки довкола теж голосять, ніби тут когось придушили. Паша розуміє, що ще трішки — і справді придушать, тому присідає до жінки й починає її кликати. Але та дивиться на нього мертвим від страху поглядом і не замовкає. І ось тоді Паша не витримує, хапає жінку лівою рукою за голову й різко тягне на себе: шо? — шипить їй просто в обличчя, — шо? Ну? Жінка фокусує свій мертвий погляд на його окулярах і раптом каже, навіть не каже, а якось вихлипує із себе: зняли, каже, зняли просто з руки, зняли, поки ми спали.