Таємний посол. Том 2
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3997-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Таємний посол. Том 2». Краткое содержание книги:
До видання увійшли третя і четверта книги тетралогії.
— Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як гадаєш! — обірвав його Метелиця. — Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ… А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олова, ні сухарів, ні солонини…
Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.
— Що ж ви порадите, батьку? — спитав Арсен.
— А що я пораджу? Іди до Стягайла… Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить…
Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна–козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна–жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягайла.
Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків–дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством — давав своїм братчикам–запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг — прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська — різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, — своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.
Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелювався — підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.
Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.
На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»
Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Інокентія Гізеля, архімандрита Києво–Печерської лаври і професора Києво–Могилянського колегіуму. Ця книжка з’явилася років п’ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу в Україні, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.
Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:
— Здорові були, молодці! З чим прийшли?
Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім’ї.
— То чого ж ти хочеш, козаче?
— Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні…
— Гм, чим же я можу допомогти?
— Дозвольте, батьку, набрати охочих… та спорядити їх припасами з військової казни.
— Он як! — Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. — Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!
Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
— Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? — сказав він. — Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору…
Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.
— Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя…