Сповідь з того світу
- Автор: Ярош Ярослав Иванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7361-7
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Сповідь з того світу». Краткое содержание книги:
– Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її, – відповіла я.
– Не знаю, скільки нам відведено часу…
– Ми будемо разом…
– Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду…
– Втечемо!
– Звідси нема виходу. Тільки один!
– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?
– Навпаки – в життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.
– Не можу. Тривога роз’їдає моє серце.
– Ходи зі мною. Верещиця її змиє.
Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.
– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.
– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…
Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей…
Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути… Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність…
Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.
– Ти у мене дуже відважна.
Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.
– Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? – спитала я.
– Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!
Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.
– Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а ліс – деревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.
Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…
Розділ 10
Демон
Ми зайшли у село тихо, пішки, залишивши коней віддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкірилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж їх швидко постріляли з луків, а потім доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той ґвалт із хат. Багато з них були озброєні, декотрі стискали у руках вили, серпи, навіть кочерги. Глипаючи то на своїх побитих псів, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замість вступати у бесіди, наші воїни розійшлися по їхніх господарствах й почали просто грабувати. Бійня почалася, коли ми взялися за їхніх жінок. Вони програли, бо не були так навчені вбивати, як ми. Їм треба було відразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же їхні мужі лежали в крові, жінок і дітей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…
У ці землі наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-ріки. Були ми племені аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У ці краї, до берегів повноводої Верещиці, ми завітали вперше.
Наш ватаг на ймення Половий стояв посередині захопленого селища й уважно спостерігав за тим, як росли купи награбованого, прискіпливо оглядав бранців, оцінюючи, скільки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купців. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькі обладунки та вовчу шкуру, озброєний бойовою сокирою. Я не раз бачив, як він тим топором розрубував людей навпіл…
– Люблю малих дітей, – сказав я, стоячи поруч із ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна із захоплених жінок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме відтягли її від чоловікового трупа й поставили гуртом зі всіма.
Оскільки обр навіть не глянув у мій бік, я продовжив:
– Маленьких дітей я люблю переважно за те, що у них молоді мами. А ще коли й тата нема!