Син
- Автор: Майер Филипп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-888-3
- Переводчик: Татьяна Скрипник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Син». Краткое содержание книги:
Жорстокість і прагматизм Ілая відбиваються в долях представників прийдешніх поколінь Мак-Каллоу. Кохання, честь, діти — усе віддається на поталу амбіціям, коли ця родина стає однією з найвпливовіших у Техасі. Але, як і всі могутні династії, ця сім’я колись та й мусить зіткнутися з наслідками свого вибору.
Мій брат немовби схуд одразу фунтів на двадцять, а численні садна та подряпини надавали йому ще жалюгіднішого вигляду. Тим часом індіанці осідлали коней. Зрозумівши, що зараз мене посадовлять на поні, я напився води з річки, щоб бодай трохи приглушити страшенний голод.
— Ти теж напийся, — сказав я братові.
Проте Мартін лише похитав головою. Він лежав, прикриваючи руками свій сором, доки індіанці не здійняли нас на ноги.
— Хоч наступного разу попий води, — мовив я.
— Я думав, що це вже все, — обізвався він. — Аж раптом зрозумів, що ще живий. Як жорстоко…
— Краще навряд чи буде, — сказав я гірку правду.
Його плечі здригнулися.
Індіанці знову погнали коней труськом. Якщо команчі й були втомлені та голодні, то нічим не видавали цього (вони були збуджені, однак не стривожені). Озираючись час від часу, я бачив, як вони поступово просуваються вузькою стежкою на своїх конях. А Мартін тим часом знову розпочав свої балачки.
— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — я бачив усе, що вони робили з мамою та Ліззі. Я завжди думав, що, якщо людину розрізати, то з неї вилетить душа. Ліззі ж порубали на дрібні шматочки, і я не бачив, щоби з неї щось вилетіло. Я певен, що побачив би. Але нічого не сталося…
Я мовчав, наче він говорив не до мене. На якусь мить запала тиша. Та потім брат знову взявся за своє.
— Ти можеш уявити собі, щоб білі люди могли отак спокійнісінько проїхати стільки, скільки проїхали ці індіанці, і їхати собі далі?
— Ні.
— Їх називають язичниками, червоношкірими дияволами. Але тепер я розумію, що вони якісь напівбоги. Я б навіть назвав їх богами, якби не бачив на власні очі, що їх можна вбивати.
— Прошу тебе, замовкни…
— А чи не спадало тобі на думку, що ми на своїй шкурі відчули те ж саме, що відчували негри, коли їх забирали в рабство?
Десь опівдні ми вибралися з каньйону та поїхали далі прерією, укритою зеленими пагорбами. Скрізь цвіли айстри, примули та мак; також траплялися зарості чортополоху. Білі куріпки, угледівши нас, заховалися в чагарниках. Здавалося, що цій прерії не буде кінця. Ми їхали без упину, минаючи антилоп та оленів, які тут напасалися (також я побачив кількох бізонів, які, вочевидь, відстали від свого стада). Індіанці на якусь мить спинилися, щоб роззирнутися довкола, а тоді поїхали далі.
Нашу з братом оголену шкіру нещадно обпікало сонце. Коли воно досягло зеніту, я відчув запах горілої шкіри та зрозумів, що це тхне від мене самого (на той час я так утомився, що їхав, то провалюючись у сон, то прокидаючись). А подорож наша тривала. Ми пробиралися крізь густу траву, іноді заїжджаючи в тінь дерев, що росли біля струмків (але не зупинялися, щоб напитися). А тоді нас знову обпікало сонце…
Нарешті команчі зупинилися і, трохи посперечавшись, стягнули нас із братом із коней. Вони прив’язали нас одне до одного — спина до спини — та кинули під дерево біля струмка, доручивши охороняти вже знайомому нам підліткові.
— Рейнджери? — спитав я брата.
— Не думаю, — відповів він. — Індіанці стривожилися б. А вони досить спокійні.
Було дуже незвично розмовляти з Мартіном, не бачачи його обличчя.
— Може, це наш тато й решта? — висловив я припущення.
— Ні, — відказав брат. — Вони б наздоганяли нас. А індіанці побачили когось попереду.
Подумавши якусь хвилю, я зрозумів, що Мартін має рацію, і став роздивлятися довкола. Біля струмка росла виноградна лоза, а мені дошкуляв голод. Тож я покликав індіанського підлітка.
— Іста айте, — промовив він, коли зрозумів, про що я його прошу. — Ітса кета квасепе.
Я ще тоді не знав, що це означає «він поганий» та «він іще зелений». І підліток пояснив це мені ще й іспанською.
— Він каже, що виноград іще зелений, — про всяк випадок озвався Мартін.
— Мені й так зрозуміло, — пробурчав я.
Їсти хотілося аж так, що я не погребував би й незрілим виноградом. Тож підліток, зірвавши одне гроно, кинув його мені на коліна, а тоді — вимив руки в струмку. Виноград був такий гіркий, що мене мало не знудило. Та я не здавався й жував далі, бо в мене від спраги страшенно пересохли губи, і я сподівався, що виноград бодай трошки допоможе.
— Годиться, — сказав я братові.
— Хіба що для того, щоб дубити шкури…
— Тобі треба бодай чогось поїсти.