Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— Це ви, пане Шлезінгер? — Широке обличчя Курта від усмішки здається круглим… — Пізно ви сьогодні. І яка ніч — холодно, вітер…
Швейцар прихильно ставиться до Шлезінгера. Може, через те, що Шлезінгер, на відміну від інших співробітників, завжди привітний і щирий з старим. Він і зараз відповідає Вейнеру:
— Собача ніч, Курт. Не заздрю тому, хто нині в дорозі…
— Ви змерзли, пане Шлезінгер. Я приготую каву.
— Дякую.
— У нас сьогодні нещастя, пане Шлезінгер. Помер Ікар.
— Ікар?..
— О десятій годині. Якої тут пан Шваббе давав прочуханки лаборантам!
Старий підіймається разом з Шлезінгером по сходах.
— Лаборанти пішли. Палескі навіть сказав: “Піду до біса з інституту!” Пробачте лайливе слово. Але він так сказав.
Біля кабінету Курт повертається назад:
— Кава зараз буде, пане Шлезінгер.
Загибель орангутанга не така вже й несподіванка. Шлезінгер глянув на останні енцефалограми, що лежали на столі. Шалені криві свідчили про деградацію мозкових клітин. Лаборанти тут не винні. Шваббе це добре знає. Причина його невдоволення зовсім інша: Ікара треба кимось замінити, а кандидата “з вищою нервовою організацією” поки що нема.
Шлезінгер відчиняє сейфа, дістає “Корону”, розрахунки і креслення. Треба готуватися до виступу.
— Загалом, непогано! — оцінив Шваббе своїм улюбленим слівцем “Корону” після того, як побачився з оберштурмфюрером Штарке. — Вітаю вас, Шлезінгер!
Шлезінгер найбільше боявся, що Шваббе потисне йому руку. Проте Шваббе не подав руки. Для нього Шлезінгер — усього-на-всього молодший науковий співробітник, нікчема, якому неждано звалилося в руки чудо.
— Вітаю, — казав він. — І отак можна згадати все, Шлезінгер, — юність, гулянки, жінок?..
Шлезінгер не відповідає. Він був паралізований стражданням. Ось вона, відповідь Хельмута Верндта. Якщо відкриття потрапить до таких чудовиськ…
А Шваббе не чекав від нього відповіді. Він знову нап’яв “Корону” і, ніби на зло Шлезінгеру, мимрив, реготав, віддаючись спогадам.
Коли Шваббе опам’ятався, долю “Корони” було вирішено. І ним, і Шлезінгером.
— Сьогодні четвер, — сказав Шваббе. — В суботу наукове засідання. Підготуйте доповідь. Будуть гості. Будуть шефи. Я презентую вас. Ви зробите доповідь і демонстрацію. Щоб усе — як на плац-параді.
Шваббе не забажав пояснень і креслень. Він, директор Шваббе, теж залежний від сильних світу сього. Але не такий він простак, колишній майор СС. Він не від того, щоб заробити на відкритті Шлезінгера політичний капітал, — піднесе “Корону” як сюрприз для тих, хто стоїть вище…
У двері постукали:
— Можна зайти, пане Шлезінгер?
— Заходьте.
— Ось кава. — Курт ставить на стіл блискучий кавник, склянку. — Приємно вам працювати, пане Шлезінгер.
Біля дверей Шлезінгер зупиняє швейцара:
— Курте, розпаліть камін!
Старого це прохання дивує: він не пам’ятає, коли в інституті востаннє топили камін. Що скаже директор?.. Але ж пан Шлезінгер чекає, пан Шлезінгер просить. Хіба не цей сутулий, завжди заклопотаний чоловік знаходив час привітатися з ним, Куртом Вейнером, поцікавитися родиною, онуками?.. Кінець кінцем розпалити камін — дрібниця. Старий згоджується.
— Для вас, пане Шлезінгер. Ніч така холодна…
— І покладіть побільше дров, — просить Шлезінгер, — побільше дров, Курт!
Конференц-зал інституту гуде благопристойно, вишукано, як і личить поважному інтелектуальному збіговиську.
Дами, з віялами і декольте, респектабельні чоловіки з орденськими колодками на грудях, дехто при орденах; там і тут блищить золото генеральських погонів.
Збори ще не розпочалися. Однак рада інституту в президії. Тут і Шлезінгер. Сидить у задньому ряду. Шваббе запрошує його в перший ряд. Шлезінгер у чорному костюмі, руки йому холодні.
Зал чемно жде. Виблискує вставними зубами. Виблискує коштовними камінцями. Але до чого тут погони? Шефи з дружинами — це зрозуміло. Але чому то там, то тут серед темних костюмів промайне мишачі хакі?.. Зал сповнений шепоту, цікавих поглядів. Хто цей Шлезінгер? У задньому ряду? Ординарний мужчина… Кажуть, науковий співробітник. Навіть не доктор… А йому вже за п’ятдесят!.. Шлезінгер відчуває, що про нього подейкують саме так.
Нарешті Шваббе сходить на кафедру.
— Панове, — починає він. — Сьогодні наш інститут демонструє чудове відкриття!
Шваббе позує, він милий, ніби янгол, колишній майор СС. Він зумів піднести шефам сюрприз.
— Колега Шлезінгер, — проводить далі він, — слава і гордість нашого інституту…