Хойті-Тойті
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Наталія Свєчнікова
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Хойті-Тойті». Краткое содержание книги:
Так, обережно ступаючи, я вийшов на невелику галявину і вже опустив хобот, щоб схопити пучок трави, як раптом почув запах звіра, а мої вуха вловили шелест у комишах. Я підняв хобот, гарненько згорнув його на всякий випадок і оглядівся навколо. Зненацька я побачив леопарда, який притаївся за комишами коло струмка і дивився на мене жадібними голодними очима. Все його тіло напружилося для стрибка. Ще хвилина — і він кинеться мені на шию. Не знаю, може, я ще не звик бути слоном, відчував і міркував аж надто по-людськи, але я не міг побороти в собі божевільного страху. Я весь затремтів і рвонувся тікати.
Дерева тріщали й ламались на моєму шляху. Хижаки лякалися мого шаленого бігу. Вони вискакували з кущів і з трави й розбігалися в різні боки, ще більше страхаючи мене. Здавалося, що звірі всього басейну Конго женуться за мною. І я біг, — не знаю, скільки часу і куди, — поки нарешті не зупинила мене перешкода — річка. Я не вмію плавати — не вмів, коли був людиною. Але я думав, що мене доганяє леопард, і кинувся у воду й почав працювати ногами так, начебто й досі біг. І я поплив. Вода трохи охолодила й заспокоїла мене. Мені здавалося, що в лісі повно хижих голодних звірів, які нападуть на мене, як тільки я вийду на берег. І я плив і плив.
Уже й сонце зійшло, а я все плив. На річці почали зустрічатися човни з людьми. Людей я не боявся, поки з одного човна не пролунав постріл. Я не міг припустити, що стріляють у мене, і плив далі. Пролунав ще постріл, і нараз я відчув, наче мене бджола вжалила в шию. Я повернув голову і побачив у човні серед тубільців, що веслували, білу людину, на вигляд англійця. Це ж він і стріляв у мене. Леле! Виявляється, для мене люди не менш небезпечні, ніж звірі.
Що мені лишалось робити? Хотілося крикнути англійцеві, попросити його не стріляти, але я спромігся тільки на якийсь писк. Якщо тільки англієць влучить у те небезпечне для мене місце в черепі, яке ви мені показували, — між оком і вухом, де містився мозок, — я загинув… Я згадав вашу пораду і повернув голову так, щоб кулі не влучили в це місце, а сам скоріше плив до берега. Коли я виліз на берег, то являв собою чудову мішень, але голова моя була повернута до лісу. Та англієць, мабуть, настільки добре знав правила полювання на слонів, що вважав марним стріляти в задню частину. Він більше не стріляв, певно, піджидав, чи не поверну я до нього голови. Але я, вже не думаючи про звірів, помчав у хащі.
Ліс дедалі густішав. Ліани перегороджували шлях. Незабаром вони обплутали мене такою сіткою, що навіть я не міг розірвати їх і змушений був зупинитись. Я так смертельно втомився, що звалився на бік, не думаючи про те, чи годиться так робити слонові.
І приснився мені страшний сон: немов я, доцент університету і асистент професора Турнера, знову в Берліні, в своїй маленькій кімнатці на Унтер-ден-Лінден. Літня ніч. У відчинене вікно світить одинока зоря. Доноситься запах квітучих лип, а на столику пахне червона гвоздика в венеціанській гранчастій скляночці з синього скла. І серед цих приємних запахів вривається, мов непроханий гість, якийсь дуже терпкий нудотний запах, що нагадує запах чорної смородини. Але я знаю, що це запах звіра… Я готуюсь до завтрашньої лекції. Схиляю голову над книгами і засинаю, вдихаючи запахи липи, гвоздики, звіра. Я бачу дивний сон: немов я став слоном і броджу в тропічному лісі… Запах звіра чути дужче й дужче. Він мене тривожить. Я прокидаюсь. Та це вже не сон. Я справді став слоном, як Луцій — ослом, завдяки чарам сучасної науки.
Запах двоногого звіра. Пахне потом африканського тубільця. До цього запаху приєднується запах білої людини. Це, мабуть, той, що стріляв у мене з човна. Він переслідує мене, женеться по моїх слідах. Може, стоїть уже за кущем і спрямовує дуло рушниці в небезпечну місцинку між оком і вухом…
Я швидко схоплююсь. Запах доноситься з правого боку. Отже, треба бігти вліво. І я біжу, ламаючи й розсуваючи кущі. Потім — хто мене цього навчив? — роблю так, як роблять слони, коли хочуть збити переслідувача з сліду. Після шумливого відступу слон раптом затихає. Переслідувач не чує жодного звуку і думає, що слон зупинився на місці. Але слон продовжує бігти, так обережно ступаючи і розсуваючи гілки, що навіть кіт не пройшов би тихіше.