Заповіт мисливця
- Автор: Лускач Рудольф Рудольфович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Валерий Александрович Шевчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Заповіт мисливця». Краткое содержание книги:
Не бажаючи, щоб ці скарби потрапили до рук пригноблювачів, він залишає своїм нащадкам зашифрований заповіт. І ось уже в наш час по слідах старого мисливця вирушає експедиція. Безліч небезпечних пригод довелося пережити її учасникам, поки вони досягли заповітної мети.
Автор роману Рудольф Лускач — чеський письменник, який багато років працював у Радянському Союзі — з любов'ю розповідає про чарівну природу Сибіру, про величезні зміни, що сталися тут за роки Радянської влади, показує чесних і мужніх людей, життя яких завжди буде хорошим прикладом для молоді.
— Ручуся, що ви стирчали в Козачому болоті чи блукали в Мінайському ялиннику?
Навкруги почувся веселий сміх. Нас оточило кілька місцевих жителів, певно шофер повідомив їх про мій приїзд.
— Визнаю, визнаю, — відповів я, — заблудився у вашій тайзі.
— Ех, батечку, тайга — це вам не рідна тітка. Вона не панькається з своїми дітьми, не кажучи вже про чужих, і одразу ж вищиряє зуби. Приїхав Ілько, шофер, питає, де ви. Я одразу ж зрозумів, що трапилось. Вони хотіли шукати вас, але я відмовив. Адже ви мисливець, правда з привітніших країв, та я сподівався, що ви здогадаєтесь роздивитися навкруги звідкись з вишини. Ми розпалили в печі сирі дрова, щоб ви помітили дим. Ну, і як — допомогло?
— Допомогло, — ствердив я.
— Це головне. Отже, вітаємо вас у наших краях. Чим багаті, тим і раді. Заходьте, прошу…
Я зайшов до солідного будинку сибірського мисливця. Він стояв над рікою, оточений садком, і нагадував великий кубик. Будинок був споруджений з грубезних колод і зовні прикрашений віялоподібно складеними дощечками. Веранда, віконні наличники й невеличкий балкон над дверима були розкішно оздоблені різьбою і свідчили про майстерність сибірських теслярів та столярів.
Мене помістили в горішній просторій світлиці, на підлозі якої були розстелені ведмежі шкури. Я нарахував їх п'ять.
Диван був укритий чудовою тигровою шкурою, а з спинки його звисало хутро барса. Ці багаті трофеї свідчили, що Петро Андрійович — мисливець, який справді-таки може похвалитися своїми успіхами.
Після тернистої путі крізь тайгу я вмився й переодягся, а потім ми сіли до багато накритого столу. Петро Андрійович шкодував, що Олег затримався у Читі, а коли я розповів, за яких обставин ми зустрілися з Феклістовим під час відходу транссибірського експреса з Москви, він щиро засміявся й зауважив:
— Та ви ж могли в Ленінграді домовитись по телефону! Певно, це від метушні вам світ геть замакітрився. У тайгу не їздять, наче на загородню прогулянку!
Потім я докладно розповів про свої пригоди в тайзі. Сибірський мисливець організував доставку оленя й застреленої рисі з Козачого болота до селища. Грайливий ведмідь не справив на нього враження. Петро Андрійович пояснив, що ведмідь кидав каміння, аби виявити джмелині гнізда, бо мед — це улюблені ведмежі ласощі.
Я повідомив також про те, що Олег готується до ловів на соболя і що це, на думку нашого супутника по вагону — експерта хутровини Рогаткіна, майже безнадійна справа.
Господар відповів не одразу. Він замислився, і мене знову охопила підозра, що за цією соболиною історією щось ховається.
Але Петро Андрійович порушив мої роздуми:
— Тепер, на початку осені, мисливцеві на соболя важко знайти щось пристойне. Та, мабуть, науковець має собі на гадці щось особливе.
— Невже геолог може захопитися такою важкою справою?
Сибіряк махнув рукою і пробурмотів:
— Я маю на увазі біолога Реткіна. А щодо його племінника Олега, то цілком можливо, що й він захопився.
Так Чижов і відбувся, проте його пояснення не переконали мене.
Зрештою, соболь дуже дороге звірятко, і хто знає, що навколо нього може затіватися.
Багато чого в тайзі здається новачкові загадковим. Першого ж дня я звернув увагу на різноманітні позначки на деревах. Петро Андрійович сказав, що то знаки, які лишають один для одного ведмеді. Я посміхнувся — такий тютюн був для мене заміцний. Та Петро Андрійович лишився серйозним.
— Якщо гадаєте, що це жарт, то помиляєтесь. На тому розмова й припинилася.
Проте це явище зацікавило мене, бо я не зустрічав нічого подібного ні в Карелії, ні на півночі Європейської частини Росії. Ранком наступного дня разом з мисливцем я вирушив у тайгу. Поки ми йшли до потрібного нам місця, Петро Андрійович розговорився, і йото розповідь була дуже цікавою.
— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».
Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…
— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.
— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.