Собор
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Собор». Краткое содержание книги:
Главным героем романа является Собор, но не как строения, а как символ духовности украинского народа. И вот этот Собор повидал много бед на своем веку, прошел через войны и революции, так же как и весь украинский народ. И ничто его не сломило. Но в мирное время нашелся человек, который ради своей выгоды способен разрушить то, что строилось нечеловеческими усилиями. Собор стал эпицентром конфликта между бездуховностью и духовностью, именно в отношении к нему проявляется богатству внутреннего мира двух противоборствующих сторон: противников Собора и тех, для кого сохранить его первозданность стало делом чести.
Роман помогает осознать ничтожность человека, ограниченного только карьеристскими интересами.
Бригадирова зовсім після того знесамовитіла. Таку ославу пустила на Єльку по селу, що й інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Не того картали, який дівчину звів, увесь гріх чомусь падав на Єльку.
- Дивіться, он вона йде, та, що жонатих переманює!
- Може, й мого вже приманюєш? А в нього діти! А в нього я!
Так і вистежують Єльку ті очі насторожено-злі, руки крючкуваті, ладні при найменшій, хай навіть вигаданій, підозрі в патли їй учепитись.
Декотрі з чоловіків уявили собі, що вона справді кожному тепер доступна, який-небудь гультяй аліментний і той вважав, що має право докучати їй, домагатися взаємності.
- Ловка, ловка пішла Магдалина, - не раз чула вона вслід.
Знало б чоловіче поголів'я, яке воно все нестерпне було тепер їй, нічим не краще за того спокусника, що знівечив Єльчину юність. Зганьблено її, і за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стільки довелось зазнати принижень, випити кривд…
Навіть дід-сторож якось уночі прикрався під вікно, став шкребтись, як собака:
- Єлько, Єлько, пусти перегрітись…
Відчинила двері навстіж, розлючена, крикнула межи очі:
- Діду, щоб ви здохли!
Матері своїх синів тепер від неї стерегли. Один спробував залицятись, син бухгалтерів, так мати його на все село розрепетувалась:
- Оту Чечільку-байстрючку мені невісткою? Інші росу збили, а ти в хату приведеш?
І все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там із собору набирали комбікорм… А втеклому бригадирові таки, видно, зосталася в серці скалка якась від тієї соборної ночі. Через півроку листа прислав, кликав і Єльку на шахти о Приїзди. Розвод візьму. Почнемо життя спочатку…
Подрузі найближчій, Ганнусі з птахоферми, тільки й довірилася з листом.
- Якби мене кликав, я б поїхала, -сказала Ганнуся.
- А я скоріше вмру, ніж до нього поїду. Бридкий він мені. Осоружний. І всі вони такі. Немає, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тільки…
І справді так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пусті, кожен тільки для себе живе. Всі, як той бригадир з руками залізними, що таки домігся свого, зірвав вінок, брутально потоптав барвінок весняний…
Подруга не згоджувалась, наводила Єльці різні приклади, та Єльку це тільки дужче розпалювало: ні і ні! Спротивився світ. Знову й знову верталась до думки податись, як інші, геть із села, на завод чи на якусь новобудову.
- На носилки піду, цеглу таскатиму, найтяжча робота мені не страшна.
Одначе в конторі ставились до цього інакше. Голова, чоловік лагідний, розважливий, що й до Єльки ставився доброзичливо, щоразу стримував її запал, коли приходила в контору вимагати довідки на від'їзд.
- Ми ж тебе цінуємо, Єлько… Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобі на фермі погано? За скількись літ, може, тебе там орден жде… А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дівчина красива, ти ще свою долю знайдеш.
Раз урезонив і вдруге, і так тяглось до весни. Можливо б, і зосталась, пригоїлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнічка, чоловік якої вдома не ночував, прибігла на ферму й накинулась біля силосної ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном і духом нічого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася Єлька в контору з твердим наміром більше не відступати.
Ні голови, ні парторга не було, сам бухгалтер за всіх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжнє, друге скляне.
- Паспорт - це, Єлько, сключається, - категорично сказав, вислухавши вимогу. - Дуже розумні всі поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матеріальні блага творитиме?
Розлютили Єльку ті «блага»!
- Я вам що, припнута до цього місця? Чи до сивих кіс кріпачкою бути на цьому вашому смердючому силосі? Підписки на невиїзд не давала!
- Ну-ну! - сторопіло вирячився на таку пісню бухгалтер. - Оце заспівала… З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечіль? Чим тобі змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли - смачнішого хочеш?
- Свободи хочу!
- Он воно що! В нас тобі мало свободи?
- Іншої пошукаю.
- Пошукай, може, знайдеш… Звідтіль не одна вже разом із свободою й гвардійця безхозного матері приносила в пелені… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи?
- Не вернусь. Ніколи. Ухрюкалась мені ваша ферма!
Бухгалтер іронічно прискалив живе око.