Ілюзія

Згодом утомлююся. Заспокоююся.

- Вітаю, - кажу собі, стоячи над купою уламків, - вітаю. Ти перемогла власний телевізор.

У двері дзвонять. Це сусіди знизу. Вони злякалися.

Вони взагалі мене трохи бояться… Я вже й сама починаю боятися себе.

Ранок світло-сірий. Певно, я назвала б його гарним, якби не треба було прокидатися і йти на роботу. Я не люблю свою роботу. Тепер не люблю ще дужче, бо там на мене чекає Олекса. Я сиджу на підвіконні й ковтаю міцну каву без цукру. Роздивляюся сіре небо, у яке сьогодні хтось струсив забагато попелу. Воно здається вогким, м’яким і теплим. Воно здається материнським лоном. У нього хочеться злетіти.

Раптом дзеленчить телефон.

- Я тебе не боюся, - кажу я, повільно підіймаючись із підвіконня, - це ти повинен мене боятися. Бачиш, що трапилося із твоїм дружком телевізором?

Телефон не відповідає - лише дзеленчить уже не так агресивно. Злякався… Вітаю, подумки звертаюся до себе, ти перемогла власний телевізор і залякала власний теле фон…

- Так, - кажу у слухавку.

Там щось гуде, тріщить, буркотить і хрюкає.

- Я слухаю, - кажу я.

Чується, ніби хтось намагається щось сказати, але тріскіт і низький гуркіт заважає йому зробити це. Згадую пісеньку про те, як хлопцеві дзвонив з іншого світу його мертвий брат. Цей дзвінок скидається на той, який я уявляла собі, слухаючи ту пісеньку…

- Хто це? - питаю я. І зв’язок переривається. Слухавка гуде.

Хто ж це був?

Я думаю про цей випадок, збираючись на роботу, думаю про нього, ідучи вулицею. Може, то Ізя дзвонив?

З того світу? А може (і це більш вірогідно), то були вони?

Виявили, що ані Олексі, ані Лілі не поталанило мене загіпнотизувати, і вирішили діяти через телефон? Що ж, це вже непогано. Це означає, що вони таки сприйняли мій виклик і вийшли мені назустріч стежкою війни. Чи втовкмачили щось у мою голову під час тихого гуркоту в слухавці? Сподіваюся, що ні, не встигли. Сподіваюся, що бар’єри, встановлені Ізею, так просто не зламаєш.

Щойно у поле мого зору потрапляє зупинка, бачу на ній Ізю. Бачу здалеку й зі спини, але впізнаю його спину. - Ізю! - гукаю я.

Люди навколо обертаються. Із подивом дивляться на мене. Обертаються навіть декілька з тих, що стоять поруч із ним на зупинці. Він - ні. Вдає, що не чує. Чи й правда не чує? Ніколи не знала, чи немає у нього проблем зі слухом… - Ізю! - гукаю знову й іду швидше.

Помічаю маршрутку, яка під’їжджає до зупинки. Люди йдуть до неї, він - також. Чому? Це ж не його маршрутка!

Чому він тікає від мене?

- Ізю! - кричу і вже біжу до зупинки. Махаю рукою.

Якщо не він, то хоча б водій повинен помітити, дочекатися.

Водіям потрібні пасажири, бо пасажири платять водіям за проїзд. Закон ринку - водій повинен дочекатися пасажи ра.

Цей водій законів ринку, певно, не знає.

Я не встигаю.

Маршрутка рушає просто з-перед носа.

Я стою й витріщаюся услід маршрутці, яка повезла геть мого Ізю. Або людину зі спиною мого Ізі. До мене підходить якийсь старий. Довго роздивляється (я не дивлюся на нього - відчуваю погляд спиною). Потім радить: