Легенди Старокиївські

Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:

— Давні, прадавні згадки... Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони — великани, тож і рівні богам. А може — ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.

Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що — зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар,— та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів,— урозтіч... Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила... й тепер мені весело про це згадати.

А по-друге... було те вже пізніше. Біля Марафона — знаєш, чей? — спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? — задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан,— Олімп... Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! — І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей.— За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати...

— Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих,— відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову,— Тож нині хочу тобі допомогти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.

Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає:

— Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. - І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тінями,— Он, он... З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго, що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців. Стільки вже її пролито на твоїй землі! А скільки ще проллється! Аж доки ви не зрозумієте...