Острів тисячі самоцвітів

— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…

Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:

— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.

— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.

— Що ти нас захищатимеш.

— Хочеш це бачити?

— Хочу!

— То побачиш. І ще сьогодні.

— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.

— А коли це буде?

— Ми тобі скажемо.

— Гаразд, — мовив задоволено Жожо. — Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!

— Авжеж, — погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий — це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.

Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.

— Їдьмо! — наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. — Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож — гайда!

Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.

— Ану, — вигукнув, — ану, хто перший до річки!

Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.

— Чого це ти, чорт би тебе забрав, — лайнувся Жожо. — Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. — Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.

Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав — на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!

Коли Бандалу передали Тіссі, аби той оглянув його рани, Тікірі обернувся до Жожо й уперто сказав:

— Можем їхати удвох. Якщо хочеш, звісно.

Жожо хотів, тож вони нарешті таки потрапили на острівець Калудуву. Експедиція минула без пригод, бо навіть акуленяти хлопці не побачили. Тільки далеко в океані гралася зграя дельфінів. Вони вискакували з хвиль і знов до них пірнали, так, ніби прагнули погрітися на сонечку, ніби хотіли бодай на мить залишити море й побачити інший світ.

— Га! Акули! — вигукнув Жожо, дарма що знав так само добре, як і Тікірі, що йдеться про беззахисних, пустотливих ссавців, які дихають легенями і з рибою мають спільну хіба форму тіла та стихію, в якій плавають. Для нього це були акули, бо заради них він подався сюди. І Тікірі не перечив йому; розумів, що Жожо не хоче повертатися ні з чим.