Электронная книга - «Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій». Краткое содержание книги:
Вперше збірка поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу» під назвою «Поезії з України» вийшла 1970 року у Бельгії у видавництві «Література і мистецтво» в оформленні Богдана Сороки, без відома і без дозволу авторів. Зробило це видавництво з двох причин, «щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчости молодого покоління, та — щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придавлюють окупанти України». Сьогодні як ніколи актуальним є перевидання цієї оригінальної книги, що й робить з великим задоволенням літературна агенція «Піраміда». В оформленні книжки використано графіку Богдана Сороки.
Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча,
з’яву його явило від ровера коло,
що попереду котилось за добру милю,
а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом.
Багряна мряка сідала на призахідні гори,
кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми.
Обдзьобане сонце було таке жалюгідне,
що предтеча зі жалю поклав його край шляху.
Ми прозорі від захвату молились на босі стопи,
слід від кола на поросі вістував рубікон.
І коли одну ногу ми занесли через нього
відсохла вона, як листя, і понеслася у степ.
Василій Любчик
«Нащо мене засуджено до страти…»
В. Симоненко
Живемо як у Бога за пазухою:
заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.
Звісно, професоруєм, а межистравними павзами
згадуються наші діла доброчинні.
Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,
лопоче з полотна на полотно червоний…
Архипенко й той у наших руках меркне,
бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.
Бо коли малоруський, назад до хопти,
між гречкосіїв у курні сіни.
Либонь нас жоден дідько не вхопить,
любчику, голубчику, скурвий сину!
Ранок
З мансарди замшілої мистець як одуд визирає:
що його ще на полотні нині вдати?
Навпроти, на райське дерево, яблука райські
клювати внадилася рай-птиця віддавна.
Через дорогу у теремі кришталевім
князівна після сон-ночі потягається звабно.
О пів на дев’яту зринають перса, як меви,
коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна.
Ах, як однотонно день по дні кане,
як нудно зрежисировано ранку акт за актом.
О дев’ятій мистець випиває філіжанку кави
І береться за студію трактора.
В. Барський в Карпатах у 1724 р.
Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі,
хащами рушили берко і суклятим бескиддям.
Се місце догідне опришкам, для дорожника — змора,
а іншого шляху туди ніхто ще не звідав.
Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху,
де кінчалася лядська, починалась угорська границя.
Там спочили ми трохи, здивовані смерком:
врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче.
Багацько людей вповідало хосенного много,
що там, у вертепах, сніг остає настало,
бо торішній лежить до самого нового,
а третій до іншого — і ніяк не розтане
Беринда
Ласую в стільникові словника, та всує,
в тенетах словника нерідко б’ються ридма.
У сутолоці слів шукаю сутнє
із ласки протосингела Памви Беринди.
Коли знаходжу первень, розумію пагінь,
і воду, що спливла з віками і вінками.
Завжди минуле нам на п’яти наступає —
отож, май, серце, трохи серця, а не камінь.
Здвигаймо далі над словами бані титлів,
вершім самотньо храм (ще буде повен)!
Хай на підложжі підлості пасуться титули,
останьмо чисті, як поярка — біла вовна.
Першого листопада
Присвята дружині
Сказав Антонич до свічки першого листопада:
Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.
Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,
бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.
Сказала свічка Антоничеві першого листопада:
Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.
Хистке моє світло, як метелик пам’яті,
з ліхтарні серця виставлено під вітер.
Сказала ще свічка першого листопада:
Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.
Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,
у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.
Осудження
Вилущую слова із скаралущі сущого,
сей прикрий присмак присмерку.
На велелюдних судищах осудження
з писків прискає, як присок.
