Заклятий козак
- Автор: Чайковський Андрiй Якович, Божко Сава
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заклятий козак». Краткое содержание книги:
Так виходить, що я не син князя Вишневецького, а торгового капіталу? І «ха-ха-ха», - хотів чванливо, крутячи чорного вуса, протягти пан Вишневецький, але вийшло тонесенько-тонесенько:
- Пі-пі-пі-пі-пі-пі-пі…
- Вибач мені, моя ласкаво-сувора мамо, пусти мене, бо я вже боюся… А скажи, - додав він, - чи не можна б було побачити, що далі ти, ненько, народиш?
- Ні, - промовила із сміхом-плачем історія, - всього показати не можна. Я тобі можу показати того дивака, що перший піднесе перо (тоді буде за шаблюку правити), щоб показати тебе з цієї шуфляди на люди таким, як ти справді був.
- Ось він! - і вона ткнула на мене (автора) пальцем.
- Ото він такий?.. Ха-ха-ха! - зареготався пан Вишневецький… і прокинувся.
В хаті було видно, хоч і була ніч. Глянув у вікно на той бік Дніпра й похолов.
Весь степ і низький берег Дніпра по тім боці були вкриті вогнями.
Вовк та Яким, що терли до цього часу виски й лоскотали попід руками Вишневецького, легко зітхнули.
- Пане! Пане Дмитре! - прохав Вовк, - вставайте, бо все ’дно ми згинули отут… Татарська орда облягла ще з вечора…
- Так чому ж ви, чорти, мене раніш не розбудили?
- Я ж казав, - вступився Яким, - що ми ж і в пеню попадемо, як колись я ще вдома за Марка та полонянку.
- Будили ми вас, ваша світлість, ще з вечора, а ви як неживий. Ми думали спершу, що вмер, але ж послухаємо вухом - б’ється серце.
- Ч-чорт! - заревів князь, - думайте краще, як од татар оборонитися. Як там поспільство? Не бунтує?
- О, що ви. пане! Хіба ж вони такі дурні? Хоч дехто спершу й промовляв, що тут же в орді Марко з хлопцями, але кому охота йти до татар в полон? Це їм саме страшне, і хоч би як вони нас не любили, вони будуть захищатися, як божевільні.
X
Широкий та просторий розлігся степ татарський. А через нього понад Дніпром-Славутою в’ється татарський шлях, зміюкою вигинається. Вузенька доріжка перерізує степи, гаї та гайочки, то спускається в балки, то піднімається на горбочки.
Тягнеться шлях, а навколо пуща. Перебіжить заєць навскоки з жорсткої тирси до болота води напитися; стане на задні лапки, поведе очима й поскаче далі. Сипне, як горохом, куріпками вздовж дороги, махне-прошумить господар степу - орел, і знову тиша…
Іде пан Аучко, управитель Вишневецького з Січі од князя, везе віз добра різного, дарунки від татар кримських. Позад його загін челядинців - охорона. Рипить віз великий навантажений, покритий зверху халабудою, дрімає в ній пан Лучко, заколихується на килимах та пуховиках коштовних. Дріма на передкові візниця, час од часу хитаючись і хльоскаючи батогом по товстих кульшах сивого підручного.
Сонце піднімається и припікає.
Челядинці сонно кивають головами, час од часу штовхаючи острогами коней.
- Киртіле! Чуєш, Кириле? - протяг сонно Лучко з халабуди, - чи Золотий Гай ще далеко?
- Га? Золотий Гай? Скоро… Тпру!..
- Що там? -- захрипів Лучко.
- Чоловік поперек дороги.
Два челядинці вмить вискочили наперед.
- Ей, земляче! Чуєш?
- А ну поверни, Юхиме, його догори черева. Хто воно є?
- Та лежить якесь стерво і не ворушиться,
- Гарапником потягни його! - наказав Лучко, виглядаючи з воза.
- За що? - промовив подорожній і підвів голову.
- Микито?!
- Голубе?!
- А казали ж там, що ти з Січі втік? - дивувалися далі челядинці.
- А де Семен Дубовий?
- Не знаю.
- А ти додому?
- А ви куди думаєте? Звичайно! Цілих півтора року не бачити родини, та ще й додому не йти. Може там і живих нема нікого?
Пан Лучко злісно сплюнув і, залазячи в свій берлин:
- Сідай до візниці та доїдеш додому.
Пан Лучко недурно сердився й кривився од приїзду Микити.
* * *
Коли віз, поволі рухаючись, докотився нарешті до останнього кряжу, а потім став спускатися до села, перед очима Микити розіслалася така картина; замість великого багатого вільного села, замість нових рублених, біло обмазаних, вкритих новим очеретом чи білим житнім околотом хат - він побачив сірі з облізлими, як в дохлої кішки, ребрами якісь кошари. Острішки тут і там пообсовувалися - нема хазяїна, нема кому своєчасно підбити.
Два роки тому нові високі тини тепер часто-густо проламані, а де так самі пні залишилися. Нема кому дровець врубати було, - попалили. Вулиця широка споришем поросла.
«Татари побували», - подумав Микита і, під’їхавши до своєї хати, пішов на подвір’я.
Сумна перед Микитиними очима картина. Великий широкий двір зеленню послався. Хата, як і в усіх інших, - обідрана. А в дворі тихо. Не кувікають свині, не кудкудачуть кури, не ревуть воли, прив’язані до нових ясел, уздрівши господаря, як було колись. Та й ревти нема кому - пустка. Біля самої хати сяк-так прочищено, а далі, на подвір’я і тік, - все покрито високим бур’яном, лободою та щирицею.