Зброя вогню

На правому березі, просто коло річки, у густому затінку яблунь і вишень стояв накритий довгий стіл, за яким сиділо не більш як півтора десятка людей, переважно жінки та діти. Це, власне, й були всі жителі цього хутірця з невибагливою назвою Дніпровий. З дорослих чоловіків на хуторі було тільки троє — дід Свирид і дід Явтух, старі й бувалі козаки, та мельник Степан.

Зазвичай дід Свирид і дід Явтух сідали по обидва кінці стола, але зараз сиділи на одному кінці і слухали історії, що їх розповідали троє гостей, прибулих на хутір вчорашнього вечора. А гостями були, як ви вже здогадуєтеся, характерник Андрій, обчикрижений наголо водяник Никодим (якого знали на хуторі як заядлого пияка, і який, як запевняв характерник Андрій, вже нібито зав’язав), а також упир Мефодій, лікар і помічник Гапки, знахарки, що жила на хуторі.

Гості сиділи саме між дідом Свиридом і дідом Явтухом. Навпроти сиділа Гапка. Вона була вродливою білявою молодицею років тридцяти п’яти, з м’якими, приємними рисами обличчя і добрими сірими очима. Погляд її завжди був якийсь стурбований, так наче вона бачить те, що не дано бачити іншим, і від того в очах її постійно світилася тиха печаль.

Праворуч від Гапки сиділа худорлява дівчинка років семи, чорнява й кароока. Усі називали її Пташкою, бо вона зовсім не розмовляла, а тільки щебетала, наслідуючи голос якого-небудь птаха. Гапка й Мефодій знайшли її торік у степу, голодну й обірвану. Швидше за все, вона якимсь дивом урятувалася від татар, що гнали ясир на Крим. Мефодій виходив дівчинку, і та любила його, як рідного батька.

Далі за столом сиділи мельник Степан, той самий, що колись пропонував водяникові бути його помічником, струнка чорнява жінка на ім’я Солоха з десятилітнім сином Тимком, восьмирічні сироти-двійнята Остап і Соломія, мати яких померла одразу по пологах, а батько з горя втопився, а також тринадцятирічний хлопчик Івась, матір якого три роки тому забрали татари, а батько козакував десь на Січі, і баба Галя — дуже огрядна й дуже весела жіночка.

Обід був бучним і веселим. Усіх дуже розвеселила розповідь Никодима про те, як він покинув пити. Один тільки мельник Степан не сміявся — сидів, роззявивши рота, і з подиву очима лупав.

— То ти, Никодиме, водяник? А я-то думаю, як це ти з колесом так хутко впорався! — сказав він, коли водяник закінчив розповідь.

Никодим гордо задер голу, як бубон, голову.

— Це я можу… То як, візьмеш мене помічником?

Степан нарешті посміхнувся.

— Помічником? Водяника? Ще питаєш! Який же мельник не хтів би водяника в помічники!

— Тю на твою лису голову, поганцю! А якщо знову зап’єш? — розсміялася баба Галя.

— Не бійтесь, не зап’ю.

— Ану, Гапко, — гучним басом мовив дід Явтух, — хлюпни нам з гостями ще по чарчині.

— Та не жалій! — підморгнув дід Свирид.

Мефодій спритно підсунув свою чарку Гапці, що потягнулася за бутлем, а Андрій, навпаки, прикрив свою рукою.