Магам можна все

Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер — по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго — проте й життя, якщо подумати, недовге.

Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.

Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.

Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину — ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.

Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув — і перекинув погляд.

І коли хазяїн «Ховраха» — у халаті поверх нічної сорочки — мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, — я вже знав, що чекаю.

— Як ся має ваша сова?

Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, — третій ступінь.

— Сова поживає прекрасно, — відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: — Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.

— Дуже шкода, — озвався гість без ніякого жалю в голосі. — Я знаю, що ви виграли замовляння.

Я запросив його ввійти.

Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.

— Я член клубу, — повідомив він, мов читаючи мої думки. — Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.

— Ви небагаті? — спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.

Він осміхнувся:

— Я торговець зіллям. Ось, — він розкрив полу каптана. З внутрішнього боку до неї були приколоті пласкі мішечки з барвистими етикетками. Мій погляд зачепився за найпістрявішу: «Приворотне зілля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.

— Ви не здогадуєтесь, навіщо я до вас прийшов? — спитав він сухо.

Я помовчав; у моєму пізньому гостеві прозирала якась невідповідність. Низький ступінь, погорджена професія, потертий каптан, але ні крихти жалості до себе, підлесливості чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсім начхати.