Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
Тепер цей Ленін заразом із кілометрами бетону в асфальті тихо сповзає у море. Щороку на три метри… Або на тридцять сантиметрів? Я не впам’ятав… Словом, не розрахував тут ніякий архітектор!..
А Ленін там великий, серійний. Видно підборіддя знизу. Висолоплена рука. Найстрашніше — ніби обрубане знизу пальто. Не так, як у живих, — не видно задниці! Як у якогось величезного пупсика, виштампуваного одразу в платтю. Я ненавидів таких. Їх ані перевдягнеш, ані посадиш. Моя сестра все одно їх перевдягала — і це не на її користь. Тим більше тепер.
В Артеку Ленін пустий, полий. Що — як? Порожній всередині. Я задерся тоді так само на постамент і зазирнув всередину — і сахнувся! З-під пальта стирчала велика пустка. Лялька всередині порожня. Здається, я бачив його голову і бороду зсередини… Так дивно…
Отоді я і зрозумів, як щороку він сповзатиме до моря на три метри і вся із ним величезна площа. І доповзе до пляжу внизу. І взимку величезна порожня голова впаде на морські камені. І вираз очей не зміниться. І величезне тіло із виставленою рукою тягтиметься так, що всього не буде видно. А ще страшніше, коли зазирнути з іншого боку, в саму порожнечу.
Тоді туди можна буде зайти.
І я піду туди. Задля історії, бо це станеться, чую, на моєму віку.
… А якщо він впаде влітку, на повний пляж, просто біля когось — величезні два ока і ніс. Рукою втовче чиюсь мобілку… Нема чого їх брати на пляж, всюди небезпеки!
Ні, насправді я тоді подумав: ось, йому найбільша кількість пам’ятників у всьому світі… Хіба що іще невідомому солдатові. Але це одне і те саме. Не знаю…
Але на цих майданчиках, ти знаєш, там торжествені дитячі відбитки! Розмах і захват!.. Можливо, тільки одне із тридцяти дітей це відчувало… Але якщо поділити радянських дітей на тридцять… Усі ті покоління…
Я взагалі люблю пам’ятники. Бронзові теж, але вони зеленіють. І до того ж такі… мистецькі…
А я люблю, коли волосся кам’яне і кутувате, і все кам’яне взагалі.
Такі, як Горький, пам’ятаєш, був у скверику навпроти ЦУМа? Тепер там мистецький бронзовий ангел із гладенькими крилами. Я його, не подумай, люблю. Він — жертвам радянських репресій. ЦУМ — ти знала? — стоїть на кістках людей, розстріляних НКВД-шниками. Там своєрідна атмосфера. Одна подія, котра сталася зі мною там, лишилася назавжди…
А у Києві мені чомусь більш за все подобається пам’ятник Шалом Алейхему, тоді коли ідеш від Хрещатика до вулиці Шота Руставелі.
Колись я під ним просидів весь дощ. Тому що я ненавиджу, я ненавиджу ті місця! Я їх терпіти ненавиджу, всякі ті місця…
ПРИХОВАНА ПІСНЯ
Того року десятого листопада я прокинулась одразу. Від тривоги. Маю зробити щось важливе… Ага! Маю зустріти біля річки Моню, котрий саме пливе там в ці останні судноплавні дні на своєму плотику із довгою жердиною замість весла.
Я вибігла надвір. Було холоднувато, дуло в шию. Я побігла на Буг.
Шляхом траплялися сновиди: сонні вбрані у темне люди із ранковими справами в холодну погоду.
Від води піднімався туман. Крізь очерети я полізла до нашої місцини.
Від води віяло лихим, але мене ніхто не бачив. Хотілося спати — аж щелепи зводило. І погляд мій був на річку, і погляд під ноги.
Хотілося спати.
Моня з’явився на малому човні із веслом (і звідки я взяла, що має бути на плотику із жердиною?). І, по-моєму, човен цей звавсь «плоскодонка».
Водиця йому хлюпала, Моні теж хотілося спати. Він палив.
Із сонним видом (його і моїм) Моня проплив мої очерети, глипнувши два рази на самотню макітру, що стирчала отут.
Хоч плив Мон геть повільно, але швидко його стало не видно серед річкової рослинності.
Я пішла додому, ніби так і треба, подумавши, що так і треба і що так мені і треба.
Тижні через три нарешті випав сніг, зроблений із води дністрової та з води Бугу.
Я прокинулася від того, що хтось жбурнув у шибку сніжком.
Потім до скла знадвору притислась Монина макітра. Кілька виразних мін, котрі пройшли її м’язами, означали запрошення надвір у дивні пригоди…
— Взагалі відвернися! Відвернися і там ліпи своє! Тобі снігу мало? — Моня був лютий.
Моня ліпив мені сюрпризову снігову бабу! Або не бабу…
— Знаєш, ірландці кажуть: коли Бог створював сніг, він сотворив його достатньо! — кажу.
— Не сніг, а час! Коли створював час!
Я таки відвернулася і започаткувала свою снігову кулю. До неї знизу одразу налипнуло трохи гілочок і землі.