День сардини

Смаглявий, чорноволосий, обличчя довге, наче в індійця. Очі — не добереш, чи карі, чи то чорні, а загалом — під колір волосся. Носив він червоні джінси, які, очевидно, міг надягати лише з допомогою черевичного ріжка, й спортивну вовняну сорочку. Кажуть, що дід його був іспанським моряком. Можливо, це й правда. У всякому разі, він дуже скидався на тореадора, і брат його теж.

— Ти десь працюєш, Креб?

— Авжеж, торгую з тачки, коли маю де її ставити, словом, як то кажуть, промишляю.— Він одвернувся.— Ти не бачив сьогодні старого Нетлфолда?

— Він поїхав кудись старою шкапою. Я позичав у нього серп днів чотири чи п’ять тому. А навіщо він тобі?

— Так, між іншим,— промовив Креб.— Слухай... У мене є деякий інтерес до його дому. Все чесно, благородно, тільки я не хочу, щоб старий знав про це, ну й інші — теж. Можливо, я колись тебе прийму до гурту. Ти вмієш мовчати?

— Могила,— запевнив я.

— Дивись,— показав він соломинкою,— звідсіль усе видно. Всіх, хто приходить і відходить... Це добре, що я натрапив на тебе.

— А коли б я на тебе — яка різниця. Мене чужі справи не цікавлять.

Та все ж мені кортіло дізнатися, що й до чого.

— Посунься,— сказав він.— Дай трохи полежу.

Ми якусь часинку подрімали. У всякому разі, мені здавалося, що він спить. А я не міг, усе думав про те, що він замислив. Нарешті я підвівся. Час було йти додому пити чай, та й сонце вже ні біса не гріло. Я побачив старого Чарлі, що простував поряд із своєю шкапою, підтримуючи гору ганчір’я на візку. У дворі він зупинився — високий, огрядний, у пальті з хутряним коміром столітньої давності та в засмальцьованому котелку, насунутому на самі вуха. Він гукнув, і на подвір’я вийшла жінка. їй було десь за тридцять. Пухкенька й чорноволоса, як Креб.

Я частенько бачив її — то була дочка старого Чарлі. Як її звуть, я довідався тільки тоді, коли про неї написали в газетах, та, щоб усе було чин-чином, скажу вам зараз її ім’я — Мілдред. Волосся у неї вилискувало, наче вороняче крило. Налетів вітер і задер їй спідницю. Вона навіть не підтримала її, як ото роблять інші жінки. Спідниця метлялась у неї на стегнах, а вона, ніби нічого й не сталося, щебетала собі із старим, доторкаючись до ганчір’я на візку. І раптом мені стукнуло в голову, що це до неї має інтерес оцей Креб.

Вона була дуже чистенька, як на дочку лахмітника. І ніколи ні з ким не розмовляла й не сміялась, гуляла собі вулицями, задерши носа.

— Ти собі нічого не уявляй: мова не про неї,—озвався Креб.

— Гаразд, тільки пусти мою руку — я не збираюся тікати.

Він посміхався, але на лобі в нього виступив піт.

— Такої навіженої ще світ не бачив,— промимрив він, кусаючи нігті. Ні в кого не побачиш таких довжелезних пальців і таких куцих нігтів, як у Креба.