Живі книги
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5860-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Живі книги». Краткое содержание книги:
Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:
– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.
– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:
– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.
Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.
«Ça, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!»[11] – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.
«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons longé même avec les enfants»,[12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!
Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.
– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.
– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…
Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:
– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.
Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:
– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…
– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.
Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:
– Не думаю.
– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?
– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.
– По-перше, я не п’ю, – навіть образився на таке припущення Юрій, – а по-друге… я мушу розповісти продовження. Хоча ви, звісно, можете вважати мене божевільним. Але якби це трапилося в якомусь іншому місті… Проте містичність Києва не я перший помітив. Та ви й самі, мабуть, у курсі, звідки родом булгаківська Маргарита, точніше, її ідея…
– То невже ви хочете сказати, що історія мала продовження?! – не вгамовувався Віктор.
11
Це прохід із правого берега на лівий, не бійтеся, ідіть за мною! (фр.)
12
Зовсім ні. Я добре знаю цей тунель, ми ходили ним навіть із дітьми (фр.).