Незнайомка з Вілдфел-Холу

Останню фразу вона промовила тихо, немовби говорила радше до себе. Потім побажала мені доброго вечора і пішла.

Я й собі подався додому, аж побачив містера Лоренса, що верхи на гарному сірому поні піднімався нерівною вузькою дорогою, яка перетинала вершину пагорба. Я трохи збочив зі свого шляху, щоб погомоніти з ним, бо ми давненько вже не бачилися.

– То ви з місіс Грем щойно розмовляли? – поцікавився він після того, як ми привіталися.

– Так.

– Гм! Я так і думав, – він замислено дивився на гриву свого коня, наче був нею невдоволений абощо.

– Ну! І що з того?

– О нічого! – відповів він. – Я лише думав, що вона вам не подобається, – тихо додав він, скрививши свою класичні вуста у трохи саркастичній посмішці.

– Припустімо, що й не подобалася, та хіба людина не може змінити свою думку?

– Так, звичайно, – сказав він у відповідь, розплутуючи ковтун у гриві свого поні. Потім пильно глянув на мене своїми світло-карими очима й додав: – Отже, ви змінили свою думку?

– Не скажу, що повністю змінив. Мабуть, дотримуюся тієї ж думки, що й раніше, хіба що трохи ліпшої.

– О! – він роззирнувся довкола у пошуках чого-небудь іншого, про що можна було поговорити, і, зиркнувши на місяць, зробив якесь зауваження щодо краси вечора, на що я не відповів, оскільки воно не стосувалося теми.

– Лоренсе, – спокійно запитав я, зазираючи йому в очі, – ви що, закохані у місіс Грем?

Замість того, щоб страшенно образитися, він спочатку здригнувся від несподіванки, а потім захихотів, ніби це сміливе запитання його дуже насмішило.

– Я закоханий у неї! – повторив він. – Що змусило вас навіть уявити таке?

– Бо виявляєте неабиякий інтерес до розвитку мого знайомства з цією пані, тож я подумав, що ви, можливо, ревнуєте.

Він знову засміявся.

– Ревную? О ні! Але я гадав, що ви збираєтеся одружитись із Елізою Мілворд.

– Ви неправильно думали – я не збираюся одружуватися з нею!

– Тоді, гадаю, краще було б дати їй спокій.

– А ви збираєтеся одружуватись із Джейн Вілсон?

Він почервонів і знову почав скубати гриву, аж відповів:

– Ні… гадаю, ні.

– Тоді краще дайте їй спокій.

«Це вона не дає мені спокою», – міг би сказати він, та не сказав нічого, а тільки напустив на своє обличчя дурнуватого виразу й знову спробував змінити тему розмови. Цього разу я дозволив йому це зробити, бо з нього і так вже було досить – ще одне слово на цю тему було б немов та остання соломинка, що ламає верблюдові спину.

До чаю я запізнився, але моя добра матінка тримала чайник і булочки на гарячій плиті й хоч трохи насварилася на мене, та все ж таки із готовністю прийняла мої виправдання, а коли я поскаржився на перестояний чай, то вилляла його і звеліла Розі закип’ятити ще один чайник і наново запарити чай. Все це супроводжувалося розлогими коментарями Рози.