Італійські казки
- Автор: народ Італійський
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-202-5
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Італійські казки». Краткое содержание книги:
Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.
Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:
— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.
— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.
— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.
Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю.
Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв із плаща золоту пряжку й подарував її феї.
— Дякую тобі, — сказала фея. — Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.
— А де ж та скринька? — спитав королевич.
— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, — відповіла фея.
Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:
— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.
Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:
— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.
— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.
— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.
Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.
— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.
Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:
— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!
— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.
Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.
Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня!
А королевич із трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось утамую спрагу.
Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.