Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Але повернімося до того часу, коли Теодора Петровського вели зі зв’язаними руками й на налигачі люди, котрі бачили його втечу й політ. А то вийшла урочиста процесія: попереду ступав один із церковних старост у чумарці та важкій шапці, хоч було тоді й тепло, навіть гаряче, але той чоловік, бувши надмір статечний, одягався майже однаково і в холод, і в тепло, хіба взимку накидав на чумарку кожуха. А взутий був у величезні й важенні чоботиська, так густо напомаджені дьогтем, що коли на них осідали порохú, то важив кожен чобіт не менше як пуд, зате двигав ними той чолов’яга, що звався Степан Глоба, з немалою статечністю, а ще з більшою самоповагою. Побіч Теодора ступали два жевжики з тих, котрі ніби з повітря родяться, коли чиниться якесь дійство: погуляння, весілля чи похорон — і неодмінно стають його учасниками, ще й активними, бо не тільки як не в себе жеруть і п’ють надурняка, а вельми хвацько танцюють, коли трапляються веселощі, й сумно обрядують на дійствах печальних, а ще співають, не шкодуючи горла: весело — при веселощах і несамовито — при печалощах. Тепер же вони урочисто виступали, маючи в руках по блясі та довбешці і в такт ударяючи, тобто вимірюючи ходу тій юрбі, яка збиралася позаду в барвисте тіло, навпереміж жіноче й чоловіче, і те клекотіло, гуло, часом кидало гостріші покрики, сміялося чи й погрожувало, пританцьовувало, жартувало й мліло з відчуття насталого розкошу, якого сподівалися зажити, коли святий Макарій відьмака достойно поб’є. Сам же Теодор трохи дивувався, що з праведного перетворивсь у неправедного. А коли б міг озирнутися, то вимітив би в юрбі і Діда, і Гусака, і ту кралю, яка його хоч уразила, але не захопила. «А може б, і захопила, точніше, полонила, — блаженно подумав Теодор, адже його вели ніби бранця, а це хіба не полон? — Добре, що виявився достатньо остережний». «Тепер я в полоні, — сказав подумки хлопець, — але не в тому, від того все-таки втік».