Овернський клірик

Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.

— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?

— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…

— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!

Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.

— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.

П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:

— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…

Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:

— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…

— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.

— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…

— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!

— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…

Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.

— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!

— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…

— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!

Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…