Потонулі в снігах
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-163-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Потонулі в снігах». Краткое содержание книги:
Галина Пагутяк — лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 2009 р.
У виданні якнайповніше представлена мала проза та вибрана есеїстика письменниці за увесь період її творчості.
Як відомо, духи не користуються мостами. Коли їм треба перейти на той берег, вони сідають на плечі людям, і ті, пронісши вантаж нечистої сили, слабнуть і потім помирають.
Отож, призначення мостів полягає не лише в тому, щоб не замочити ніг, коли переходиш ріку, а й щоб не стати тяглом для духів.
Понівечивши новозбудований міст, ріка наче втратила силу, й піддалася нашестю вербової лози, кущі якої обліпили річище як сарана. Немає в ріці колишньої потуги й стільки води, щоб впоратися з тією напастю, а дощові хмари воліють мандрувати в теплі краї. Та все ж я ходжу на отой старий дерев’яний міст
міст
міст
міст
міст
міст
міст
Він не змикається з лівим берегом, розмитим давньою повінню. Таку відстань не перестрибнеш, хіба що хтось подасть тобі руку, достатньо довгу. Але хто? Міст тепер належить духам води і землі, і перейти його можна лише раз.
— Не бійся, — каже до мене дух. — Тут ти вже усе бачила, а там… можливо…
— Добре, — погоджуюсь я врешті, дивлячись, як насувається з-за пагорбів осінь.
Це ж не Стікс, а дух отой не Харон. Чого ж мені боятись, коли я вже давно нічого не боюсь.
— Ходи, — мовить дух, простягаючи мені довгу білу руку, і я йду по ній. як по свіжотесаній дошці через міст
міст
міст
міст
міст
міст
міст
На тому березі усе не таке. Трава вже вигоріла по-осінньому. Із дикої груші облетіло листя, а павутиння креслить у повітрі траєкторії польоту павуків. І всюди прозорі скляні куби, в яких ув’язнені серця, великі й малі. Напевно, за перехід у мене заберуть серце. І я питаю духа, який хоч і має обриси людського тіла, але очі в нього наче два каламутні вири:
— Ти забереш моє серце?
Він хитає головою:
— Нащо мені твоє серце? Якщо хочеш розбий оті скляні штуки, й можеш йти собі далі.
Я підіймаю легкий прозорий куб і кидаю його на землю. Він розлітається на скалки. Краєм ока я бачу як міст спалахує. Я кидаю наступний, ще один… Міст горить добре, бо просочений смолою. Ну, ось, робота закінчена.
Ситий дух стає важким і неповоротким. А я йду собі далі. Не люблю битого скла на березі ріки.
Моє серце зі мною. Я заплачу ним за перехід іншого мосту. Він там, десь на заході. Срібний міст.
Відречення
Коли Ісуса схопили, Симон Петро пішов за ним у двір первосвященика і став біля вогню погрітися. Воротарка спитала:
— Чи ти не з учнів того чоловіка?
— Ні.
Так він відрікся вперше.
Ніч була довга і Петро присунувся ближче до вогню, ворушачи над ним закляклими пальцями.
— Чи ти не з його учнів? — знову спитали його.
— Ні.
А один зі слуг первосвященика пригадав:
— Чи не тебе я бачив у саду з ним?
— Ні.
А потому запіяв півень. І хоч ніч тривала, Петра вже ніхто не питав, хто він. Бо цієї ночі він став ніким, лише покірним мирянином, котрий не має даху над головою.
…А в цієї жінки двоє синів були в бандерах. І обох вбили за одну ніч, а на ранок привезли під сільраду, аби родичі впізнали. Прийшла мати і побачила мертвих синів. Але не впізнала, бо жоден звук не вирвався з її вуст. Навіть не скам’яніла, як Ніоба, бо камінь не відчуває болю й страху. І ніхто не сказав уголос, чия вона мати, хоч усі знали. Такий великий був тоді страх.
…Господь знає, що страх — то не смертний гріх, і сумно посміхається при згадці про Симона Петра і ту бойкиню. Простягає над багаттям руки, щоб зігрітись холодної серпневої ночі, бо раптом згадав слова єдиного Сина на хресті:
— Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?!
Сім новел
Двісті років тому в Урожі…
Двісті років тому в Урожі будували церкву. Вона була біла, як гусятко, заки не стемніла від негоди й часу.
Якоїсь днини сидів на дзвіниці майстер і клав ґонту. Сонце палило і захтілося майстрові пожартувати. Внизу дорогою їхав хлоп на фірі й нич собі не думав, не гадав. А майстер тихонько сказав «п-р-р!» — і коні стали. Хлоп їх бичом, хлоп — «вйо!» Вйокає, б'є, а ніц з того нема. Коні ані руш, ніби перед ними мур, а не гостинець. Бідний хлописько пражиться на сонці, далі вже волос у себе на голові рве, бо пан буде бити, як не вернеться завчасу до фільварку. Посходились люди, а не видять, що то пан майстер на дзвіниці дре лаха з бідачиска і регочеться.
Але знайшовся оден, що втямив у чім річ і шепнув фірманові, аби приніс з корчми фляшку пива. А як той вернувся, зопрілий, аж з нього капало, казав розбити фляшку до дишла. Хлоп так і зробив, і зразу коні рушили, а майстер впав з дзвіниці й забився на смерть.