Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів
- Автор: Фулей Тетяна Іванівна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Національна школа суддів України
- ISBN: 978-966-2310-29-0
- Жанр: право
Электронная книга - «Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів». Краткое содержание книги:
У виданні наводяться основні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і розкривається їх зміст крізь призму практики ЄСПЛ.
Водночас принцип змагальності буде порушено лише якщо неповідомлення про певні матеріали могло вплинути на результат провадження. Наприклад, у рішенні «Верду Верду проти Іспанії» (Verdu Verdu v. Spain) від 5 лютого 2007 року, заява № 43432/02, ЄСПЛ не визнав порушення п. 1 ч. 6 Конвенції.
25. Суд вважає, що питання, яке постає в цій справі, полягає в тому, щоб встановити, чи могло неповідомлення заявникові інформації про апеляційну скаргу прокуратури бути порушенням права на справедливий суд, з огляду на те, що принцип змагальності передбачає для залучених у процес сторін «право бути поінформованим та мати можливість висловитися щодо будь-якого представленого судді документа або зауваження» [...] та, з огляду на зазначений факт неповідомлення, могло чи ні повідомлення про апеляційну скаргу прокуратури вплинути на результат судового спору.
[...]
27. [...] Суд визнає, що повідомлення про апеляційну скаргу прокуратури та можливість для заявника надати на неї відповідь не могла жодним чином вплинути на результат судового спору при розгляді справи в окружному суді (Audiencia provincial). Як результат, він не вбачає, чому нестача цього документа могла спричинити порушення прав та зменшити шанси заявника навести в окружному суді доводи, які він вважав за необхідні для свого захисту, тоді як сам же заявник визнав у своїй заяві, що вміщені в апеляційній скарзі позивача вимоги збіглися з тими, що були в апеляційній заяві прокуратури.
28. [...] Відповідно, заявник за особливих обставин справи не зміг довести, що неможливість оскаржити апеляцію через неповідомлення про неї позбавила його можливості захищатися, спричиняючи порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [...]
Принципи гласності та відкритості
55. Що стосується скарги заявниці про те, що розгляд її справи не був публічним, Суд повторює, що проведення публічних судових засідань є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Ріпан проти Австрії» (Riepan v. Austria), заява № 35115/97, п. 27, ECHR 2000-XII). Проте право на публічний судовий розгляд підлягає обмеженням, викладеним у другому реченні пункту 1 статті 6 Конвенції.
56. Суд зазначає, що, хоча доступ громадськості до судового розгляду, про який йдеться, формально не був обмежений, обставини, за яких він відбувся, були очевидною перешкодою його публічності. По-перше, розгляд відбувся у диспансері з обмеженим доступом. По-друге, суд не дозволив іншим особам, окрім учасників провадження, залишитися в палаті, де відбувався розгляд, або входити до неї. По-третє, з матеріалів справи не вбачається існування загальнодоступної інформації про дату та місце засідання.
57. Враховуючи пояснення, надане Тростянецьким районним судом в його постанові від 6 листопада 2000 року, вбачається, що розгляд справи був здійснений у приміщенні диспансеру для того, щоб забезпечити судовий розгляд справи заявниці, чия присутність за законодавством України була обов'язковою, у двомісячний термін, встановлений Кодексом України про адміністративні порушення (див. пункт 26 рішення). Проте Суд зазначає, що національне законодавство передбачає, що особу, яка притягається до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, може бути піддано примусовому приводу в суд міліцією (див. пункт 29 рішення).
58. Хоча вибір найбільш доцільного способу врегулювання ситуацій, коли особа, яка притягається до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, не з'являється до суду, належить саме національним судам, Суд вважає, що заходи, до яких у цій справі вдався суд і які обмежили право заявниці на публічний розгляд її справи, не були «суворо необхідні» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
59. Відповідно в цій справі мало місце порушення зазначеного положення у зв'язку з відсутністю публічного розгляду справи заявниці.