Антологія української готичної прози. Том 1
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6944-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 1». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську моторошну прозу XVIII – ХІХ сторіч представляють твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Гавришкевича, Пантелеймона Куліша, Володимира Росковшенка, Євгена Згарського, Леопольда фон Захер-Мазоха, Наталі Кобринської та багатьох інших авторів.
– Не лякайся, – каже господар, – чоловіка вони не зачеплять, але диких звірів близько не підпустять і худобі найкращі вартові, в нашому господарстві такі собаки вельми потрібні: безліч вовків і ведмедів не раз нападали на сусідські обори.
Він завів мене до світлиці, де були стіл, стільці та інші речі своєї роботи з берези, прості, але зручні. На стінах висіли ікони. А на шафі у кутку я помітив якусь дерев’яну голову, що була носом і лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане і подекуди обсмалене.
З городу прийшла господиня, оточена дітьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа її наділила так щедро, що жодні прикраси і шовки до її вроди нічого б додати не змогли. З великою приємністю дивився я на цю щасливу сім’ю.
– Ти з нашого повіту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.
– Мені з дитинства знайомі околиці Полоцька, але, шукаючи долі, я прожив багато років далеко, тепер відвідую ці краї. О! Які великі зміни бачу, тільки гори і ліси зберегли свій давній вигляд.
– А як давно залишив рідний край?
– Вже тому вісімнадцятий рік.
Господар, зиркнувши на мене, сказав:
– Здається, що я тебе колись бачив тут, але прізвище не можу згадати.
Я назвав йому прізвище, він з радістю схопив мене за руку і сказав:
– Я Зборовський, ми були колись шкільними товаришами.
І тут пішла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришів і вчителів полоцьких шкіл, про знайомих, хто і коли покинув рідний край.
Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст і сказав:
– А чи цього Дідка пам’ятаєш? Давніше він краще виглядав, коли, висунувшись з-за стіни через вузьке віконце, давав нам поради і перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скільки він мусів витерпіти, поки потрапив сюди до мене. Він для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую ті мудрі перестороги і повторюю їх своїм дітям. Мій маленький синок добре знає, що дозволяє і що забороняє Дерев’яний Дідок.
– О! Цей Дідок мусив пережити неабиякі злигодні після того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його світ привітав: голова просвердлена, очі виколоті, вуса обсмалені. Люди не люблять правди, але, напевно, він, мандруючи світом, голосу не подавав і нікого не ображав доріканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри і про інші дивні випадки, про які чув від осіб, що живуть з нами по сусідству. А зараз подорожньому слід перекусити.
Зібрали стіл, подали горілку і закуску. Анеля дістала з полиці спілу малину, яку зібрала в саду, і чудові яблука. Коли привітний господар частував і припрошував мене вечеряти, відкрилися двері, спираючись на палицю, увійшов якийсь старигань. Був то колись огрядний і міцний чоловік, але тягар років згорбив його високу постать.
– Як ся маєте, пані ротмістре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкільного колегу, який далеко десь мандрував і тепер через багато років відвідав свою вітчизну.
Незабаром вже і самовар принесли, налили чаю.
– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський мені, – розкажу тобі про дивні випадки з Дерев’яним Дідком.
Діти, хоч, може, не раз чули цю розповідь, з цікавістю обсіли батька.
Коли єзуїтські будівлі у Полоцьку, перебудовували згідно нового розпорядження,[9] то викинули разом із різним непотребом і цього бідного Дідка. Засипаний вапном і битою цеглою, лежав він на подвір’ї, колір волосся і обличчя його вже змінився від дощів і спеки; робітники, найняті розчищати ту місцину, викопали його з-під сміття і принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, він на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дідка і вирішивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловіка, покликав до себе фактора,[10] жида Залмана, та поцікавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, він має риси князя або якого давнього мислителя.
– Знаю добре, – усміхаючись, сказав Залман, – що не князь це, ані мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, і кажуть, що іноді вельми розумно, я це й сам бачив.
– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якісь чари?
– А може, і чари. Навіщо вона вам? Віддайте мені, я за неї заплачу.
– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурниці мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.
І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, і, дивлячись на Дерев’яного Дідка, сказав:
– Це голова грецького філософа Сократа, я читав про нього і бачив його портрет, схожий на це обличчя. Він багато страждань прийняв від своєї дружини Ксантипи і за правду, яку говорив світу, зазнав горя.
9
У 1820 р. царський уряд заборонив діяльність єзуїтів у Росії.
10
Фактор – посередник, від лат. factor – той, хто виконує.