Скажений чорнобильський собака

— Я ходжу! — з викликом одказував Дениско.

— Так ти ходиш! — зоставався невдоволений його відповіддю Лаврін Легкоступ. — Ходиш, а мрієш їздити! Ну признайся, мрієш?

Дениско, звичайно, мусив казати правду, що мріє.

— Ото ж то й воно! — торжествував Лаврін Легкоступ. — Отак би й зразу!

Сам він любив коней не менше, ніж Дениско, а то й дужче. Він міг здертись на спину будь-якому, навіть найноровливішому, навіть найскаженішому, й жоден не міг його скинути з себе. Якщо попадався гарячий, не звиклий ні до упряжі, ні до сідла, то й на ньому Лаврін почувався впевнено. І, мабуть, коні зразу відчували, в чиїх руках вони опинились, бо в Лавріна вони слухняні й сумирні, а якщо й пробували комизитись, то вистачало їх ненадовго.

Дениско й досі пам’ятає і завжди пам’ятатиме, як Лаврін об’їжджав одного молодого жеребчика, званого Булькою. Статурний, довгоногий, легкий у ході, він не хотів визнавати ніякого вершника. А що тільки витворяв, коли його загнуздав Лаврін! І дибки ставав, намагаючись скинути його, й зупинявся на повному скаку, а Лаврінові — хоч би що: він реп’яхом учепився до гриви, приріс до неї, й спробуй скинути, коли вже він добре знає всі ті хитрощі, той норов… Угомонився не зразу, лише згодом, та й то довго не хотів нікого іншого визнавати, тільки Лавріна. А він і радий з того, що Булька лише до нього йде, що Булька лише його підпускає.

А тепер Дениско, дивлячись на Бульку, й зовсім не може подумати, що таке колись водилося за цим конем. Постарішав, очі сльозяться, їздить на ньому всяк, хто захоче. І в роботі не перебірливий — везе те що слід: солому на колгоспне господарство, гичку, жом, возить людям торф із рудки, глину на толоку. Й нічим не одрізняється від усіх інших коней.

— Як об’їжджати коня? — розказує Лаврін. — А так, як я! Чіпляєшся до нього й тримаєшся! Хай він що хоч витворя, а ти держись! Щоб він відчув, що ти сильніший од нього. У коня норов, а й у тебе не з гірших!

— Хіба кінь за таке полюбить?

— Полюбить? — на хвилю дивується Лаврін Легкоступ. — А може, й полюбить? Чому б і не полюбити? Полюбить! Хіба всі ці коні, що зараз постаріли, завжди були такі? Рідко який не ставав дибки, а тепер подивись на них! Усі мене люблять!

Коні й справді любили Лавріна Легкоступа. Так, наче мали його за рівного самим собі, за однакового з ними.

— Ти чого до Ласуна внадився? — запитував Легкоступ. — Що ти в ньому побачив?

— Й сам не знаю, — відказував Дениско, не в змозі пояснити, звідки в нього взялась приязнь до цього старого коня.

— Гм… — вилітало глибоке з горла в Лавріна, й він підходив до одноокого Ласуна й гладив його по шиї. Кінь слухав ті пестощі спокійно, не кліпнувши своїм живим оком. Раптово Лаврін хижів із лиця, рвучко замахувався, наче й справді хотів ударити коня. Проте Ласун не боявся тих погроз, він тільки неквапно підводив морду й тужливо-спокійним поглядом втуплювався в Лавріна. А той говорив із якимось дивним захопленням: — Ти бач, не боїться, хороба! Колись не боявся, й тепер не боїться! Так, наче він і досі жеребець, наче він і досі дурний од своєї молодості!