Схід

Але всупереч безодні, яка відкривалася при фундаментах світу, день був величезний і ясний. Сяйвом із Волинської височини тягнуло, як вітром. У Грубешові біля костелу стояли біля «пасата» хлопці в обтислому одязі. Двері авта були відчинені, і гуділи баси. Хлопці прислухалися і щось регулювали. Костел стояв на високому березі Гучви. Люди йшли з кошиками, але кудись вбік, бо свячення, мабуть, відбувалося просто неба, біля дзвіниці, тож коло Гробу Господнього було не людно. Самі лиш старі жінки, тобто так, як у житті. Адже у селах біля небіжчика теж чували бабки і тітки, запалюючи свічки і шепочучи молитви. Так було і тут. У холоді, у півтемряві, у тиші. Гріб був простий. Лише останки і квіти. На стіні над ним висіла картина. Біблійна сцена з пустелею, скелею і гробницею, до якої простував темноволосий люд у білих шатах. Так все починалося — у далекій землі, без нашої участі. Прийшло до нас з давнини і здалека. Над Гучву, і тепер тут плачуть. Що його вбили. А самі ні при чому. Чекали на готове. Наївні і невинні на віки віків. Я лиш хвильку перепочиваю і відразу далі. Шукаю сімдесят четверту. Дорогою минаю церкву серед високих дерев. Вона блякне, рудіє. Місто відразу закінчується, пастораль, колони, балюстради, старання. Я виїжджаю, звертаю на заправку, щоб взяти подвійне еспресо в картоннім горнятку. П’ю похапцем і ледь не ошпарююсь, бо хочу мати світлий розум у цей найтемніший день на світі. Аби все те, що я бачу і чую, входило глибше. Аби прошивало наскрізь. Оскільки нічого іншого ми зробити не можемо. Справа починається низьке зелене пасовище зі стадами гусей. Все правильно. Тепер Гусинне. Голубі і склянисті розливи Бугу. Ріка дитинства, немов судина в тілі. Можливо, перша ріка в житті, яку я побачив. Адже коли ми мешкали на Ґрохуві,