Прірва для Езопа

«Мені стало ясно, що людину, яку самотньо ув'язнили і відібрали можливість займатися будь-якою справою, котра сидить у напівтемному приміщенні і не може бачити частіше одного разу на день того, хто приносить йому їсти, і навіть не може ходити, випрямившись на весь зріст, ця людина є найнещаснішою із смертних. Вона згодна навіть потрапити до пекла, якщо у нього вірить, аби лише опинитися серед людей.»

Віддаю належне автору цих рядків. Бідолаха знав, що таке самітність, непевність майбутнього і мука чекання на вирок за сподіяні чи несподіяні злочини. Я, правда, не можу дорікнути на висоту стелі, бо хоча вона і не дуже висока, та і я не аби-який велет (метр двадцять у фуражці, за висловом Юргена), я не можу дорікнути і на півтемряву, навпаки, я мрію про неї, як спраглий у пустелі мріє про ковток «коли», доведений до нестями спекою і фата-морганою реклами солоних оселедців пряного посолу, я не побиваюся і через те, що не можу зайнятися якою-небудь справою, бо єдине, чим я завжди займався, — то була філософія, тож самотність мені теж не дошкуляє, і я вже, поготів, не мрію, на кшалт того небораки, із радістю стрінути убивцю, навіженого, смердючого старця або ведмедя, але в одному я поділяю його думку — якщо ув'язнений схильний до красного письма, то горе його стає значно меншим.

І то є єдина причина, чому я пишу.

Минулого тижня я відправив черговий пакет з моїми начерками, і от уже сьогодні отримав лист. Цього разу від редакторки, яка укладає мій роман. Інтелігентна і чарівна жінка. Це, одначе, і не дивно, бо хазяйка видавництва, та що приохотила мене до писання, і сама відрізняється неабияким інтелектом і чаром, а, отже, і персонал підбирає собі відповідний. Мені навіть здається, що поміж ними існує більш глибокий духовний зв'язок, як то було колись між Вірою і Аліною. Більш за те, коли я розрізаю конверт, мене переслідують знайомі запахи — мімози і лаванди. І як я не переконую себе, що то — лише омана, що листи видруковано комп'ютером, а вкладено до конверта рукою секретарки, і що по дорозі з Америки до нашого глухого кутка їх торкалися десятки чужих рук, усякого разу, як я розрізаю конверт з адресою видавництва, звідти, засушеним листком зі старого гербарію вислизає збляклий відбиток колись таких коханих пахощів. А коли я обнюхую ламану лінію на зворотному боці конверта, то крізь неймовірний сморід синтетичного клею видобуваю пахощі знайомої помади, яка вимальовує у моїй уяві вогненний і швидкий помах язиком, що так хвилював мене, як Аліна, нехтуючи правилами доброго тону і ігноруючи наготовану на письмовому столі вологу подушечку, заклеювала листи.