Щоденник моєї секретарки

— Точно. І, до речі, не вперше. Пам’ятаєш, з чого ми почали знайомство з Ґенеком, тоді ще, здається, полковником? З того, що у перший же місяць спільної роботи він пустив за мною хвоста.

Катька граційним рухом закинула за вухо неслухняну прядку волосся.

— Зачекай. Це інша справа. Тоді ви фактично не були знайомі, і він тебе перевіряв. Але тепер, коли разом з’їли не один пуд солі, коли завдяки вам став генералом, як він дивитиметься тобі в очі?

Чесно кажучи, сам я теж не все розумію у гебешних справах, і тут готовий визнати свою недосконалість — але жінка вимагає пояснень, значить їх треба вигадати.

— Очі вони позичають у Сірка, це професійне. А зі мною все просто, як то кажуть, без нещасть. Попадуся — стану його персональним агентом, і він уже сам буде вирішувати, чи здати мене своїм, чи Паші, чи примусити писати про все, що бачу. Ну а як не попався — це теж його заслуга: службу знає, всіх перевіряє, а я — молодець, не піддався. Тим більше, що я вважаюся націоналістом, тому завжди підозрілим на предмет зв’язків з опозицією.

— Націоналістом?

— А ти як гадаєш?! Радянська школа. Розмовляєш українською, значить, бандерівець. Ну а якщо при цьому не з Галичини, а з півдня — це вже точно не просто так. Майже склад злочину.

— Тобто він тебе весь час тримає під прицілом?

Я на хвилинку замислився.

— Ну, якщо добре поміркувати, то — так.

— Хочеш сказати, що він все про тебе знає?

Я ще раз замислився.

— Ну, майже.

Катька відкинулася у кріслі й запахнула блузку, немовби раптово змерзла.

— Тоді виходить, що і про мене знає?

Дуже логічне запитання.

— Думаю, що так. У загальних рисах.

— Жах! — вона гидливо підвела губи й пересмикнула плечима. — Яка гидота!

Я не можу не погодитися з такою сентенцією. Але водночас не хочеться псувати гарний день розмовами про гебе.

— Та ну його! Давай краще поговоримо про щось інше.

— Про що?

— Ну, ми так добре згадували дитинство.

— Гм… Дитинство. — Катька на мить замислилася.

— А я тобі розповідала, як мало не стала валютною повією?

— Ким не стала?

— Повією. Валютною. Хіба не розповідала? Тоді слухай.

— Обережно, — засміявся у відповідь я. — Це компромат. І не виключено, що нас прослуховує генерал Ґенек.

— Прослуховувати — спеціалізація майорів.

— Нема такого генерала, який не вийшов із майора.

Катька хижо облизнула губи:

— Тоді вже краще відео. Ти у нього по дружбі спишеш, і будемо на старості дивитися, які були молоді й гарні.

Я тільки підвів очі.

— То ти будеш слухати чи ні?

— Я весь — увага.

— Отож. Так от, була я собі комсомолкою. Передовою, між іншим — всякі там зльоти, корчагінські вахти та інша херня. І тут раптом дзвонять з райкому — вас, як найкращу активістку відправляють у Москву вітати з’їзд… який там був?.. Здається, двадцять восьмий.

— Ну?

— Ну, а я не поїхала. Якось воно, знаєш, в падло. В країні все валиться, а вони засідають.

— Так, а до чого тут валютні повії?

Сапула звела брови:

— Ти можеш не перебивати? Оці вже мені чоловіки!