Граф Монте-Крісто

Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька.

Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту.

— Хто б міг подумати, Данґляре? — сказав Моррель, наздогнавши свого рахівника і Кадруса. Він поспішав у місто по новини про Дантеса, сподіваючись на своє знайомство з помічником королівського прокурора, паном де Вільфором. — Хто б міг подумати?

— Що ви хочете, добродію, — відказав Данґляр. — Я ж вам казав, що Дантес без будь-якої причини зупинявся біля острова Ельба, і та зупинка видалася мені підозрілою.

— А ви розповідали про ваші підозри ще комусь, окрім мене?

— Та що ви! — тихо вигукнув Данґляр. — Ви ж самі знаєте, що через вашого дядька, пана Полікара Морреля, який служив у Наполеона і не приховує своїх думок, і вас підозрюють у симпатіях до нього... Я остерігався б нашкодити Едмонові, та й вам теж. Існують речі, які підлеглий мусить сповістити своєму панові й суворо зберігати в таємниці від усіх інших.

— Правильно, Данґляре, ви порядний чоловік! Зате я потурбувався би про вас на той випадок, якби цей бідолаха Дантес посів місце капітана на «Фараоні».

— Як це?

— Та так, я заздалегідь поспитав Дантеса, що він гадає про вас і чи згоден лишити вас на давньому місці, бо, хтозна й чому, мені здавалося, що поміж вами трохи недобре.

— І що ж він вам сказав?

— Відказав, що був такий випадок, — правда, не сказав, який саме, — коли він справді в чомусь завинив перед вами, проте він завжди ладен довіряти тому, кому довіряє його господар.

— Облудник! — прошепотів Данґляр.

— Сердешний Дантес! — сказав Кадрус. — Такий він був добрий хлопчина!

— Авжеж, але поки що «Фараон» без капітана, — сказав Моррель.

— Якщо ми вийдемо в море не раніше, ніж за три місяці, — сказав Данґляр, — то можна сподіватися, що за цей час Дантеса випустять.

— Авжеж, але до тієї пори?

— А до тієї пори, пане Моррелю, я до ваших послуг, — сказав Данґляр. — Ви знаєте, що я умію орудувати кораблем не гірше, ніж будь-який капітан далекого плавання, тож вам буде вигідно взяти мене, бо як Едмон вийде з в’язниці, вам не буде кому й дякувати. Він посяде своє місце, а я своє, та й годі.

— Дякую вам, Данґляре, — сказав судновласник, — це справді непоганий вихід. Отож, беріть на себе оруду, я надаю вам усі повноваження, і спостерігайте за розвантаженням, справа не повинна потерпати, хоч яке лихо спіткало б окремих людей.

— Будьте певні, пане Моррелю; та чи не можна буде бодай одвідати сердегу Едмона?

— Я зараз дізнаюся про це, спробую побачитися з паном де Вільфором і закинути йому слово за нашого в’язня. Знаю, він запеклий рояліст, та хоч і рояліст, і королівський прокурор, проте все ж таки людина, та ще й, здається, не зла.

— Ні, не зла, зате, я чув, честолюбна, а це майже те саме.