Петлюра. Боротьба

Він відклав перо, переплів пальці, і їхні витончені фаланги стали схожі на переплетення гілок. Скоропадський зітхнув.

— Я запросив тебе не пограти словами, як ти розу­мієш, — сказав він.

— Розумію, — тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.

— Тоді ось що я хотів сказати: припини, — голос гетьмана став суворим.

— Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? — у голосі Петлюри теж з’явилися металеві нотки.

— Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі — Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, — несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.

— Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? — грубо обірвав його Петлюра.

Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.

— У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? — Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.

— Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, — хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? — прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.

— Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, — жити перехотів, — з розпачем сказав гетьман.

Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.

— Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, — Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.

— Так, так, — знову просторікувато простягнув той.

За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір — спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.

— Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили — наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, — раптом промовив Скоропадський.