Дзеркальце, моє дзеркальце
- Автор: Делевинь Кара, Колман Ровен
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6235-5
- Переводчик: Юлія В. Максимейко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дзеркальце, моє дзеркальце». Краткое содержание книги:
Обережно! Ненормативна лексика!
– Так, сер, – усміхається Роуз, схиливши голову набік. – А ви зваліть усе на мене, якщо спізнетесь, ага?
– І Роуз, не забудь підійти до мене пізніше, поговорити щодо хору, – кричить він, прямуючи через двір. Іскри флірту Роуз відстрибують від нього, як горошини від стіни, та Роуз і досі посміхається.
– Нащо ти це робиш? – питає Лео, коли ми заходимо всередину. – І хор?
– Їм потрібна крута солістка, очевидно, для якогось конкурсу. – Роуз мелодійно сміється, підходячи близько до Лео та опускаючи вії. – І взагалі, я не можу стримати своїх природних чарів, чоловіки просто не здатні встояти переді мною.
– А може, це ти не можеш перед ними встояти? – відрізає Лео, ступаючи від Роуз, і її тіло, позбавлене опори, зависає в повітрі. Він крокує на перекличку.
– Що це з ним сталося? – Роуз дивиться на мене, коли ми зупиняємося в коридорі.
Гамір і балаканина дітей, які заходять до класів, переходить у хряскіт дверей удалині й потім у тишу – певний знак того, що ми офіційно запізнилися.
«Це ти з ним сталася», – думаю я, але не промовляю вголос.
– Аарон повертається.
– Дідько, – насуплюється Роуз, скидаючи сумку з плеча з гуркотом, який відлунюється від стін. – Аарон мудак, а Лео готовий йому зад лизати.
– Я знаю, – пробігаю долонями по виголеній потилиці. – Я хвилююся за нього, але що ми можемо сказати? Що нам робити? Він молиться на цього Аарона.
– Все буде гаразд. – Роуз підбирає сумку з підлоги. – Більше ми нікого не втратимо. Не на моїй зміні.
Я посміхаюся їй, у своїй уяві маючи вигляд одного із тих мультяшних персонажів, у яких із очей бризкають сердечки.
– Що? – каже Роуз, схиляючи голову, коли ми йдемо до класу. – Що?
– Нічого.
Мені подобається те, як вона проживає кожен момент, до кінчиків пальців, як вона все перевіряє, як буквально всьому кидає виклик, щоп’ять хвилин завойовуючи трофеї.
– Ну гаразд, як хочеш, я не можу стирчати тут і чекати, поки ти збереш себе докупи. Пізніше, невдахо! – Вона простягає мені пальчик, ідучи геть коридором, і, майже дійшовши до кінця, горлає на все горло:
– Я люблю тебе, Редлі!
– Я знаю, – кажу я. Заходячи нарешті до класу, я посміхаюся від вуха до вуха.
7
Нахуй.
Мені здавалося, що, коли вона повернеться, я щось відчую. Радість, сум, принаймні щось. Натомість ми втрьох просто сидимо біля її ліжка, нічого не кажемо і відчуттів у нас… власне, жодних. Ми сидимо у вакуумі.
– Ви тут. – Джекі посміхнулася, побачивши нас, тож у нас є принаймні відчуття, що завдяки нам вона почувається краще. – Їй потрібно, щоби поряд були ровесники, а не тільки її насуплена стара мама, яка навіває на неї тугу. – Вона говорить так, ніби Ней сидить на ліжку, закочує очі й коментує все з властивим їй сарказмом. – Усе добре, Ней, люба, до тебе прийшли друзі, чуєш?
Вона притискає мою долоню до щоки, і я посміхаюся їй.
– Побудьте з нею, а я піду додому та приготую вам вечерю. Я буду рада, хоч якесь заняття. Поки ми вечерятимемо, Макс побуде тут, а потім ми знову поміняємося. Я більше не хочу, щоб вона була сама, розумієте. Вона була сама в тій воді, і от… – Її голос от-от зірветься.
– Усе гаразд, місіс Демір, – каже Лео, серйозно і поважно, кладучи руку їй на плече, захищаючи її своїм великим і широким тілом. – Ми тепер поряд, ось бачите? Ідіть, готуйте, ви готуєте найкраще у світі, тільки моїй мамі не кажіть, що я так вважаю.
Джекі киває та цілує його в щоку, потім уривчасто зітхає та цілує Ней у клаптик смаглявої шкіри на обличчі, який лишився неушкодженим.
– Побачимося, маленька, не стоми себе спілкуванням, – шепоче вона.
– Здається, вона має кращий вигляд, – каже Роуз, коли Джекі виходить. – Вам не здається, що вона має кращий вигляд? Не такий… холодний.
Колір її шкіри покращився – то була правда; якщо зосередитися на закритому оці й тому клаптикові навколо, вона мала такий вигляд, ніби просто дуже глибоко заснула. Якщо не дивитися більше нікуди.
– І що треба робити? Поділитися з нею новинами? – запитав Лео, запхавши руки глибоко до кишень. – Нам треба з нею говорити, чи як? Це якось дивно.
Він підходить до дверей і притуляється до них, так ніби насправді хотів би опинитися по інший бік.
– І що ми їй скажемо? – відрізає Роуз. – Що Парміндер і досі корова, а школа й досі грьобаний відстій?
На мить нам стає чути тільки шум машин і власне дихання.
– Музика, – кажу я, киваючи на телефон Роуз. – Відкрийте «Туніфай». Вона викладала свої плейлісти у відкритий доступ, давайте запустимо один із них.
– Так, музика – це хороша ідея. – Роуз возиться зі своїм телефоном, відкриваючи додаток, через який ми всі слухаємо свої улюблені пісні. – Пошукаю її плейлісти… вона завжди їх так тупо називала, ви пам’ятаєте хоч одну назву?