Амадока

Дивним чином ця думка заспокоїла його, принесла полегшення. Пінхас поринув у марення про мурашине життя в його власному черепі. Він спостерігав за злагодженою, терплячою роботою. За викопуванням тунелів, облаштовуванням приміщень, кожне з яких мало власне, окреме призначення. Бачив, як мурахи-воїни, вилаштувавшись у шестикутну зірку, провадять до найглибшої зали свою Мурашину Королеву — цибате чудовисько, що елегантно переставляє кінцівки й посмикує чудернацьким тільцем. Пінхас бачив кімнати, в яких зберігались яйця під пильною охороною. Бачив личинок, за якими доглядали мурашині няньки. І те, як мурахи-робітники суцільними потічками рухалися в усіх можливих напрямках: переносячи зернятка до складів із харчами, гілочки й листочки — для облаштування покоїв, виносячи назовні сміття й непотріб, розбудовуючи складний лабіринт, дедалі довершеніший, дедалі вишуканіший, дедалі розвиненіший.

Пінхас прокинувся, коли сонце стояло вже високо в небі. Він відчував нестерпну спрагу, але виявив, що ноги відмовляються його слухатись. Він міг уже підводитися на ліктях, був здатен підняти голову, підтягнутись уперед на м’язах рук — але ноги зберігали цілковиту мовчанку, повну пасивність. Якщо відвернути голову в інший бік, можна було уявити собі, що ніг не існує зовсім.

Пінхас вирішив не відвертатися. Він дивився на свої кінцівки, бажаючи спонукати їх відгукнутися. Крізь біль і негнучкість, спухлість і розбитість тіла, він зумів викрутитись таким чином, що, спершись на поламану осику спиною, досягав обома долонями до стегон і навіть колін, і почав погладжувати ноги, розтирати їх. Це було схоже на розтирання каміння чи стовбурів дерев, розтирання двох щільно напханих шматтям мішків, двох чужорідних тіл. Пінхас швидко втомлювався і поринав у забуття, тоді, опритомнівши, знову звертався до своїх ніг.