Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Пощо гинути? — озвався Чуйкевич. — Поживемо ще і поборемося.
— По-бо-ре-мо-ся, — повторив Войнаровський.
XXXIV
В другій половині лютого Карло двигнувся на схід. Гетьман почувався настільки добре, що пішов з ним. Взяли Мурахву, Красний Кут, Городню і ще декілька городків.
Король був у лихому настрою. Чи дошкулювало йому відморожене лице, чи дикість і жорстокість царського війська і народу, що за царем пішов і підступом, де тільки міг, шведів убивав способом заїрським, досить, що нікому не давав пардону. Городи й села велів палити, доми валити до основ, а мешканців убивати. Тільки тих, що втікли сюди з України, пускав додому, приказуючи, щоб більше, під загрозою смерті, не виступали проти свого законного гетьмана і проти шведів. Це він робив ради гетьмана-союзника, котрий відомий був із того, що вмів прощати своїм людям, хоч би вони не знати як провинилися проти його.
Куди йшов король, то, крім Бога, а може, ще і крім гетьмана, ніхто не знав.
Одні казали, що прямує на Харків, щоб де-небудь по дорозі зустрінутися з Меншиковим і мечем відплатити йому за його хитрощі воєнні. Другі доповідали, що "залізна голова" аж на далекий Вороніж несеться, щоби там застукати царя, котрий саме тоді у Воронежі флоту для постраху Туреччини будував.
Ще інші гадали собі, що король Карло хоче відперти москалів геть далеко від Гетьманщини, щоб тим безпечніше могли до його підійти запорожці.
Рачок і Люксембург воліклися за своїми панами. Як два щурики, сиділи на малих шпарких кониках.
Тепліло. Подувало леготом з полудня.
— Пахне весною, — казав Рачок, повертаючись до свого товариша.
— Може, кому й пахне, а мені смердить, — відповів Люксембург.
— Княжа милість лівою ногою з ліжка встали? Як може після таких морозів не пахнути весна?
— Вам, бачу, вже й у голові зазеленілося. Погадайте, що тут зробиться, коли стануть топитися отсі дідьчі сніги. А нам Бог росту поскупив. Потопимося, як миші.
Рачок вп'ялив у Люксембурга сумно зіркаті очі, як очі малпочки.
— Ваша правда, князю. Я про це не подумав. Тільки чому ви мені того перше не казали? Лишилися б в таборі. Невже ж війни без нас не буде?
— Або я ваш бакалавр, добродію Рачок? Я такий самий карлик і блазень, як і ви. А що торкається отсього походу, то я мусів іти.
— Мусів? Ніякого мусу тут не бачу, — з жалем відповів Рачок, котрого затривожили зловіщі Люксембургові слова.
— Мушу бачити нові подвиги свого наймилостивішого. Може, прийдеться колись спомини писати. Це щось небувалого досі. Подумайте, москалі заходять на зади нашої армії. Долгорукий на Ніжин прямує. У нас мало людей і муніції, переповнені лазарети, голод заглядає в очі, а король, замість яку добру лінію заняти і з місцевого населення набрати рекрута, зірвався і жене, як вітер, лихий його знає куди.
— Слідами Александра Великого прямує.
— На Азію іде! — і оба зареготалися.
— Чого ті малпи сміються? — спитав гетьмана король.
— Кажуть, що ваша королівська милість на Азію ідуть, — відповів гетьман. — Слідами Александра Великого прямують.
Король погрозив блазням. Але, мабуть, натяк на Азію не сходив йому з голови.
В яку годину пізніше знову до гетьмана звернувся.
— А далеко звідси до Азії?
Гетьман усміхнувся.
— Азіати, гадаю, недалеко.
Гетьман мав на гадці царських людей, король брав його слова буквально.
Може, йому дійсно така гадка через голову шибнула, щоб москалів аж до Азії прогнати. Та які б там його плани не були, погода помішала. Темно зробилося нараз. Чорна хмара надвинулася зі сходу, ніби вона до бою ставала. Рачок чобітком штовхнув Люксембургового коня:
— Бачите, князю?
В цей мент загуготіло і грянув перший весняний грім.
— Чуєте, мосці Рачок? — спитав у свою чергу Люксембург.
— Ще мені не позакладало.
— А мені не позаступало, — і подали собі маленькі, теж ніби малпячі, долоні.
Та нараз відскочили від себе. Мало не позлітали з коней, очі долонями прикрили, хрестилися.
Перун сліпучою стрілою вдарив поперед коней короля і Мазепи.
Коні знялися на задніх ногах, вершники, як викуті, на них сиділи.
До статуй були подібні, до статуй, у які били громи.
— Бачили короля? — питався Рачок Люксембурга, рушаючи в дальшу дорогу.
— Бачив, — відповів Люксембург. — А ви?
— Я також..
— Гарний?
— Останній варяг на Русь гряде.
— Що варяг! Сам сущий Один. І не люби такого?..
Боговійно дивилися на своїх панів, забуваючи про дощ, зливу і про свою недавню розмову.
Серце брало верх над, розумом. А серцем вони їх любили. Бачили в них те, чого їм самим Бог відмовив.