Чорнильна смерть

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те його заморили голодом у клітці під її вікном. Йому давали їсти пергамент. Як вона могла пообіцяти захист Сойці, якщо досі приносила смерть кожному, хто був на її боці?

— Хлопчик-мізинчик повирізає йому ремені зі шкіри! — Голос Якопо навряд чи доходи в до неї. — Кажуть, він такий вправний, що людина не гине? Він натренувався на трупах!

— Помовч! — Їй кортіло вдарити малого по блідому обличчю. Щодня він дедалі більше скидався на Козимо. А проте страшенно хотів бути схожим на свого діда.

— Ти звідси нічого не почуєш. Його поведуть униз, у підвал, у глибокі льохи. Я був там. Там збереглося геть усе, геть іржаве, але ще придатне до вжитку: кайдани, ніж, гвинти, залізні шпичаки…

Віоланта глянула на сина, і він замовк. Підійшла до вікна, але клітка, де вчора замикали Сойку, була порожня. Тільки Вогнерукий мертвий лежав перед нею. Дивно, що його не чіпали ворони. Вони немов боялися його.

Якопо взяв тарілку, яку принесла служниця, і, надувшись, колупався в ній. Скільки йому років? Вона забула. Принаймні він уже не носить бляшаного носа, відколи Свистун висміяв його за це.

— Він подобається тобі.

— Хто?

— Сойка.

— Він кращий за них усіх.

Віоланта знову притулилася вухом до дверей. Чому він не погодився? Можливо, тоді вона ще могла б урятувати його.

— А коли Сойка зробить ще одну книжку, дід уже не смердітиме так огидно? Я вже думав про це. Думаю, коли-небудь він просто впаде і помре. Він уже й тепер скидається на труп. — Як байдуже звучав його голос. А ще кілька місяців тому Якопо обожнював її батька. Невже всі діти такі? Звідки їй знати? Вона має тільки одну дитину. Діти… Віоланта й досі бачила перед очима, як діти вибігають із башти Омбрійського замку в простерті руки матерів. Чи діти варті того, що Сойка гине за них?

— Я більше не хочу дивитися на діда! — Якопо, здригнувшись, затулив очі руками. — Коли він помре, я буду королем, правда? — Холод у його дзвінкому голосі вразив Віоланту — і водночас налякав її.

— Ні, не будеш. Не будеш, бо ж твій батько нападав на нього. Королем стане його син. Королем Сутінкового замку та Омбри.

— Але ж він іще немовля.

— Ну то й що? Замість нього урядує його мати. І Миршавець. — «Крім того, твій дід ще безсмертний, — подумки додала Віоланта, — і тут, здається, ніхто нічого не змінить. Протягом усієї вічності — ні».