Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.
Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?
Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати… Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..
Поки пастор сотий раз міряв свій кабінет, блаженна тітонька Флоренса стояла з молитовно складеними руками в кімнаті Аріеля, захоплено дивилася на нього і говорила:
— Значить, ти можеш рухати й гори? Прошу тебе, милий Бен, зроби це чудо! Бачиш гору? — І вона кивнула головою в бік вікна. — Відсунь її трохи далі. Через цю гору я ніколи не бачу сонця в моїй кімнаті.
— Це могло б погубити людей і тварин, які живуть на горі і в її околицях, — ухильно відповідав Аріель.
Тітонька задумалася. Жадоба чудес оволоділа нею.
— Ну, нехай хоч стіл зрушить з місця!.. І можеш ти зробити мене молодою? Або перенести мене в Англію?.. Нехай за словом твоїм оживе ця зів’яла квітка… Ну, звільни мене хоча б від каменів у печінці!
— Не можна випробовувати господа марно, — відповідав Аріель, якому набридла настирливість тітоньки Флоренси.
— Чому марно? Камені в печінці завдають мені жахливого болю, операції ж я боюся, як…
— Значить, вас бог покарав каменями в печінці!
Флоренса змовкла, згадуючи гріхи, за які бог міг покарати її каменями в печінці… Все ж чудотворці — незговірливі люди… Запропонувати йому подарунок? Ще образиться, скаже, що це симонія — торгівля чудесами. От якби самій запастись отакою гірчичною насінинкою віри…
— Слухай, Бен, не сердься. Але, можливо, ти зміг би передати мені трошечки своєї віри, хоч з порошинку?
— Це залежить від вас. Вірте, і ви одержите по вірі вашій!
Тітонька Флоренса зажмурилася, стисла кулаки, почервоніла від натуги.
— Вірю, що піднімуся в повітря! Вірю, господи, вірю!.. — Вона ставала навшпиньки. — Здається, вже! Господи, та невже? Як страшно! Здається, піднімаюсь! Вірю, вірю, вірю, вірю! — Вона міцно зажмурила очі,
Аріель, остаточно втративши терпіння, раптом схопив тітоньку Флоренсу, вмить посадив її на шафу і вибіг з кімнати. На сходах він мало не збив з ніг пастора.
— Іди за мною, Бен!
Пастор привів Аріеля в свій кабінет, посадив у крісло, довго ходив по кімнаті. Нарешті він сказав:
— Слухай, Бен, як ти це робиш?
— По вірі моїй, — скромно відповів той. Пастор мало не скипів, але стримався.
— Покажи ноги! — наказав він.
Кінгслі нагнувся і, крекчучи, оглянув їх. Ноги як ноги. На підошвах ніяких пружинок, апаратів.
— Чи не навчили тебе факіри левітації? — спитав він, хоч завжди твердив, що левітація — пусті вигадки туристів. Але тепер він швидше повірив би в чудеса факірів, — усе ж таки це могли бути лише спритні фокуси, — ніж у чудо християнського бога.
— Я не знаю, що таке левітація, — простодушно відповів Аріель.
— Ну, гаразд. Якщо ти зараз обдурюєш мене, то обдурюєш бога, і він покарає тебе: пошле проказу. А якщо не обдурюєш, то чи бажаєш послужити йому?..
— Усе моє життя належить богові, який творить чудеса, — відповів Аріель.
— Добре, йди, Бен.
І коли Аріель вийшов, пастор сказав:
— Жеребок кинуто. Що буде, те й буде! Це все ж таки найкращий вихід із становища. Я використаю Бена, ким би він не був, наверну до християнства силу-силенну язичників, складу блискучий звіт і поїду в Англію із славою великого місіонера, а потім мій наступник нехай розбирається тут в усьому, як знає!
І йому вже ввижалися нагороди, столичний ректорат, а можливо, і єпіскопство.
У кабінет вбігла Сусанна, розмахуючи газетами.
— Батьку, я завжди казала, що твій Бен — авантюрист. Ось глянь, у газетах пишуть про літаючу людину. Це, звичайно, він.
— Але вона все ж таки літає, ця людина?
— І льотчики літають, і жуки літають, але не видають себе за чудотворців!